Марина та Сергій Дяченко - Долина совісті

трапилося, і спостерігати, як опускаються кутики її рота, і як осідають плечі. А завтра — ну, нехай не завтра, але післязавтра точно… Доведеться йти до школи, не переможцем, а переможеним, підставляти чоло під жуйку, а сідниці — під принизливі стусани нишком, із хихотінням, із жартами… Читати різні написи на стінах у туалеті, а як їх не прочитаєш, якщо вони півметрові…

І це кляте слово!..

Він переступив з ноги на ногу, по калюжі колами розійшлися маленькі брижі. Кури, що підібралися зовсім близенько, сахнулися геть.

…Доведеться битися, битися, битися. За кожну усмішечку слід бити по морді, а скільки їх буде? Влад мимоволі потягся до носа, доторкнувся й відсмикнув руку — дідько, як боляче.

І Дімці дістанеться — через нього, через Влада…

А що скаже мама?!

Доведеться полишити творчість і шахи, і записатися на якийсь там бокс… Або бої без правил… Мріяти про реванш… І цілісіньке життя перетворити на такий ось неправильний бій: заради чого?! Через кого?! Як принизливо, якийсь там Зозуля диктуватиме йому майбутні мрії і уподобання…

Влад підняв із землі брудний портфель. Половина зошитів загубилася, ще доведеться виправдовуватися перед учителями… Може, вибрати кухонний ніж, у якого сталь пристойніша, і нагострити для Зозулі? Але тоді до виправної колонії загримить він, Влад, а Зозуля навпаки…

Так і не прийнявши остаточного рішення, він закинув портфель на плече — скривився від болю — і поплентався, не вибираючи стежки, повз беззубий черевик, повз курей, повз гірку, мимо кимсь викинутого плюшевого звіра, неприємно схожого на справжню здохлятину, потягся, накульгуючи, пирхаючи носом, сам не знаючи, навіщо й куди.

Ноги привели не додому, а до Дімки. Влад подзвонив. Довгих дві хвилини чекав: якщо «Хто там?» запитає Дімчина мама — буде ще час потихеньку чкурнути геть…

— Хто там? — поцікавився похмурий Дімчин голос.

— Я, — швидко кинув Влад.

Двері відчинилися. Дімка роззявив рота, збираючись щось сказати, — та так і завмер, наче проковтнув тенісний м’яч.

— Мені помитися треба, — пояснив Влад. — І… Дай якусь сорочку. А то мати до смерті перелякається.

Дімка ні про що не запитав.

Усе й так було зрозуміло.

* * *

— Ну, звісно, — сказав лікар. — Абсолютно зрозуміло, повнісіньке горло ангіни, гляньте самі…

І знову посвітив ліхтариком у нещасне Владове нутро.

Мама тяжко зітхнула. Лікар співчутливо поклацав язиком:

— Нічого страшного… Горло полоскати, ніс заживе сам, синці зійдуть… Хоча на вашому місці я б усе-таки сходив до школи.

Мама кивнула. Влад промовчав — говорити було нічого, по-перше, боляче, а по-друге, марно.

— Це вперше таке, — тремтячим голосом промимрила мама.

Лікар з розумінням покивав, виписуючи рецепт. На кінчику його ручки теліпався шовковий пензлик — ручка була сувенірна, кимось із родичів звідкись привезена, й тепер зберігалася в нагрудній кишені, оберіг, мовляв…

— Звільнення поки на тиждень, — додав лікар, — а там подивимося. Полоскання кожних дві години, вітаміни, теплий чай…

Влад сперся на тверду, поставлену сторч подушку. На тиждень він вільний від школи. Сім днів… І все спочатку. Зозуля нічого не забуває, що йому якийсь тиждень?!

Повернулася мама, яка проводжала лікаря. Зупинилася посеред кімнати, хотіла щось сказати — але передумала. Знову зітхнула, вийшла на кухню, незабаром засвистів чайник…

Влад розпластав подушку й ліг, заплющивши очі. Треба було зібрати думки докупи й пояснити мамі, чому в школу їй іти не слід…

Думки збиратися не бажали. Безладно розповзалися, наче звалене у величезну купу старе взуття.

* * *

Усі хлопчаки, яких виховують мами, виростають схожими на дівчаток. Цю глибокодумну фразу Влад чув тисячу разів — у дитячому садку, в школі, у дворі. У нього навіть був колись дорослий знайомий, студент-технар, який цілком серйозно стверджував: для того, щоб «вирватися з-під маминого спідниці», Влад повинен щодня докладати безліч спеціальних зусиль. Наприклад, лазити по дахах, тікати з уроків, бити з рогатки ліхтарі, коротше, поводитися, як «нормальний хлопчик». Не як «мамій».

Студент був красномовний і навіть у чомусь переконливий. Влад так і не зрозумів, навіщо йому знадобилася ця агітаційна кампанія проти «сидіння під спідницею». Певно, річ була в якихось власних студентових проблемах. У того були блакитні, опуклі, дуже виразні очі; дивлячись прямо в ці очі, Влад сказав якось, що йому не подобається лазити по дахах. Що в нього є справи важливіші. І що якщо доведеться обирати, чи засмутити маму чи зневажити в собі «чоловіка» — він, Влад, з легкістю пожертвує «чоловіком». Бо на дідька такий «чоловік» потрібен?!

Йому тоді було одинадцять.

Студент скривився, наче від кислого, і назавжди роззнайомився з «синком» і «мазунчиком». І Влад не жалкував про втрачене знайомство. Просто в студента, напевно, не склалися стосунки з власними батьками…

Тепер, лежачи в ліжку, Влад шкірою відчував, наскільки розгублена й засмучена мама. І як їй хочеться піти до школи — не щоб наскаржитися директорові, не щоб власноруч кинутися в бійку й добряче вичубити всіх шкільних «зозуль», не розбираючись, хто правий, а хто винуватий.

І як їй хочеться розпитати його, Влада, і як вона стримується. Мовчить.

— Мам, — погукав Влад.

Вона підійшла. Мовчки сіла на край ліжка.

* * *

Минуло п’ять днів. На вулиці відчутно потепліло. Синці вкотре змінили відтінок, горло втихомирилося й майже не боліло, і, що найнеприємніше, впала температура — ртутний стовпчик завмер на позначці тридцять шість і п’ять — а чаклувати над термометром, як це інколи трапляється в ледачих школярів, Владу не дозволило почуття власної гідності.

Вставати не хотілося. Сумне словосполучення «постільний режим» стало цього разу прихистком, хом’яковою ніркою під тоннами снігу, і Влад лежав у ній, підтягши коліна до живота й укрившись мало не з головою. Від думки про школу сповнювала туга, тьмяно-бура, схожа на сухий засвічений фотопапір.

Мама, як і раніше, ні про що не запитувала. Чекала, поки Влад розповість сам, а він вагався. Не хотілося перекладати свої проблеми на мамині плечі. Ну, справді, не піде ж вона битися із Зозулею…

Дімка телефонував щодня, але Влад просив його поки не приходити. Дімка був людиною тактовною і не наполягав.

Лікар теж був людиною тактовною, але від нього сховатися не вдалося.

— Як ти почуваєшся?

Влад знизав плечима.

— Ну, ще днів на три я можу тобі дати звільнення, — мовив лікар упівголоса, коли мама навіщось вийшла на кухню. — Але не більше… Розумієш? Проблеми однаково треба якось вирішувати…

Влад кивнув. Лікар попрощався.

— Може, подзвониш комусь, поцікавишся домашніми завданнями? — запитала мама.

— Спробую, — пообіцяв Влад.

Тієї ж миті задеренчав телефон.

— Тебе, — мовила мама.

— Дімка?

— Ні. Якась дівчинка…