Ізабелла Сова - Терпкість вишні

— Знаєш, тату, — почала я, коли ми прогулювалися алейками між рядками ідентичних гробниць, яскраво освітлених пластиковими лампіонами кольору вже згадуваної блискавки, а також карамельного червоного, зеленого й помаранчевого. — Хочу тобі сказати, що той СНОБ не такий уже й амбітний, як здається ззовні.

— Саме в тому й полягає його сила, — пояснив мені тато, витягаючи з пакета величезний лампіон, оздоблений пластиковими скульптурами, які зображували групові сценки з житій святих. — Перше здається, що протягом п’яти років ти нічого там не робиш, а потім тебе несподівано запрошують усі наукові осередки Європи.

— Але ж я роблю, — заперечила я, витягаючи з лляної торби велетенський лампіон із рожевого пластику. — Читаю старі пошарпані томиська, визуджую визначення півсторічної давності. Кому це потрібно?

— Приміром, професорці Ягодинській, у дівоцтві Сіраклітина, — осадив мене тато, запалюючи свій лампіон. — Вона теж мусила довбати удавано застарілі визначення. А захистилася в Тюбінґені з аналізу порівняльної наукової термінології. Якби не СНОБ, вона не мала б що досліджувати.

— Але ж я вже не буду цього досліджувати, якщо це зробила професорка Сіраклітина, а тому…

— Ти пам’ятаєш вислів славетного критика Леопольда Нейрона? Він сказав, що ніщо так не навчило його життя, як навчання на СНОБі. Це саме там він збагнув, що означає аналітичний підхід до проблеми, і це відчинило перед ним двері багатьох університетів.

— Нейрон заплатив за відчинення тих дверей трьома інфарктами, — зронила я безневинним тоном.

— Бо він не мав підтримки в родині. А ти її маєш.

Початок листопада

— Після такої заяви я теж не ризикнула б сказати правду, — озвалася Мілена, поправляючи рожевий ангоровий шалик. Ми, як завжди, сиділи на Плянтах, нашорошені у своїх пуховиках, наче голуби. Один голуб сірий, а другий кольору свіжої шинки.

— Спокійно, — втішала я сама себе. — Я йому все скажу, от тільки мусить настати відповідний момент.

— Сподіваюся, що ти встигнеш до захисту диплома, — Мілена чітко читала в моїх думках, — бо інакше…

* * *

Ну, власне, що такого станеться? Фізичну кару виключено — я ніколи не дістала від батьків навіть ляпанця. Мене не зачинять у темній лазничці (в нашій є величезне вікно), не заборонять переглядати телевізор (я сама знехтувала ним ще на початку ліцею). Тоді чого я так засмучуюсь?

Другий тиждень листопада

Сьогодні Мілька запросила мене до себе. А я нарешті погодилася — було надто холодно, щоб висиджувати на вкритих памороззю лавках на Плянтах. Навіть голуби перебралися в тепліші місця. І самотні бабусі також.

— Побачиш мою порослу грибком хату, — сказала Мілена, тішачись, що врешті-решт продемонструє мені свій уславлений гриб у лазничці, а також свого сусіду, любителя грибків іншого штибу. А радше дим, що просочується крізь шпари дверей його кімнати.

— Він буде вдома?

— Гриб безумовно, а щодо Травки… Ну знаєш, як правило, він дев’яносто відсотків часу проводить у своїй норі, де тримає кип’ятильник, каструлю, нічний горщик і багато «драпу». Тож ніби і вдома. А з іншого боку, його начеб і нема, бо я частіше спілкуюся зі старенькою з першого поверху. Але без паніки, я не нарікаю. Він спускає воду в унітазі, сплачує рахунки і миє за собою склянки.

— Ну а випари? Ти багато про них розповідала.

— Сподіваюся, вони не надто отруйні, — відказала Мілька. — Напевно, не більш, ніж краківське повітря. Коротше кажучи, Травка не є обтяжливим сусідою. Часом у нього занадто голосно дзеленчить будильник, але це дрібні невигоди. Як згадаю собі мою попередню сусідку…

Попередня сусідка Мілени

Це було на рік раніше. Мілена одержала місце у великій «двійці» в студентському гуртожитку. Море щастя, так вона думала впродовж двох діб. Потім до неї приєдналася маломовна студентка права з лицем, грубо обмащеним шаром масті проти вугрів. Студентка представилася банально: Пауліна Якасьтам, астральний знак Риби і рішуче заявила, що в жодному разі не вільно торкатися до її речей, особливо до дорогих підручників і тайванського будильника (диво техніки — сорок сім опцій!). Відтак замовкнула на два місяці.

На жаль, попри перше враження, Пауліна не була такою собі тихою мишкою. Вона розпочинала активність о пів до шостої ранку, коли порядні студенти саме входили у фазу сну REM. Рівно о п’ятій тридцять у кімнаті 302 лунала автоматна черга (опція номер 44) чи гучний крик японського вояка (опція 13), зриваючи на рівні половину мешканців четвертого поверху. Після п’ятихвилинної стрілянини (чи кувікання самурая) Пауліна випростовувала долоню зі стосів подушок, намагаючись намацати будильник. Якщо їй щастило намацати відповідну кнопку, западала хвилина кришталевої тиші, а потім Пауліна раптом виплигувала зі шелесткої стилонової постелі просто в дерев’яні сабо і, завзято ними стукаючи, сунула до лазнички. Наступні п’ятнадцять хвилин Мілену переслідували звуки шурування, намилювання й ополіскування різних частин тіла, починаючи від зубів, а завершуючи дорідними ластами (розмір 41,5). Після гігієнічних процедур надходила черга на сніданок. Спочатку Пауліна впродовж кількох хвилин видобувала харчі, сховані в лляному мішечку, вивішеному на мотузочці за вікно. Коли по виснажливій боротьбі із заіржавілою клямкою мішок із їдлом урешті опинявся на столі, вона заходилася розпаковувати десятки пакетиків і поліетиленових кульочків, почергово вивільняючи: домашню, добре провуджену ковбасу з часником, черствий хліб, а також смалець із цибулею. Потім краяла грубі духмяні скиби й починала наминати, плямкаючи при цьому, як старий бернардин моєї тітки. Після сніданку — ранкова зубрячка. Година буркотіння монотонних термінів, правил і параграфів. Відтак другий сніданок, поглинутий під звуки деркотливого радіо. Потім третій. І нарешті обід, принесений у термосі з ближньої їдалки. А ввечері велике смаження. Близько я сьомої Пауліна випаровувалася з кімнати і випродуковувала в наріжній кухні густу жовтаву хмару, яка кружляла коридорами до півночі. За годину поверталася з оберемком паруючої картоплі «фрі» й великим баняком висмаженої олії, який вона запихала під ліжко. Через шістдесят днів свого сповненого вражень життя з Пауліною Мілька попросила переселити її до гуртожитських пивниць. Її заяву було відкинуто.

* * *

— Оце і є моє королівство, — Мілена прочинила двері до величезної кімнати, умебльованої стінкою «Бескиди». — А отам королівство Травки.

— Він, мабуть, у себе, — шепнула я, побачивши зеленкуватий дим, що ліниво снувався крізь замкову щілину.

— Або те, що від нього зосталося. Тобто светр, брудні джинси й кілька схрещених кісточок. А тепер хіт сезону: клозет, — вона прочинила наступні двері, демонструючи вузьку, пофарбовану в коричневе нору завбільшки півтора на два метри.

— Понуро, — визнала я.

— Зверни увагу на гриб, — показала вона величезний наріст, який укривав порепану стелю у якихось трьох метрах