Борис Віан - Червона трава

А в серці Квадрата все буркотіла машина, перфоруючи ніч своїми тьмавими вогниками.

Розділ 4

Дві пари танцювали й далі; одну з них складали Лазулі та Ліль. Ліль була щаслива: її запрошували цілий вечір, і з допомогою кількох склянок трунку все йшло як по маслу. Вольф помилувався ними й, вислизнувши з кімнати, подавсь до кабінету. В кутку стояло навкарячки величезне срібне свічадо. Вольф підійшов і впритул заглянув у прозорінь полірованого металу. Захотілося поговорити з собою як чоловік з чоловіком. Срібний Вольф чекав. Справжній уперся руками в холодну поверхню, щоб переконатись у своїй присутності.

— Що з тобою? — спитав він.

Відбиття стенуло плечима.

— Чого ти хочеш? — знову спитав Вольф. — Тут зовсім непогано.

Рука потяглася до стіни й крутнула вимикач. Кімната одразу запала в пітьму. Зосталось лише Вольфове відбиття. Воно живилося з іншого джерела.

— Що ти зробив, аби виплутатись? — провадив Вольф далі. — Треба спитати, з чого виплутатись, правда?

Відбиття зітхнуло. Втомлено так зітхнуло. Вольф став збиткувати:

— Ну-ну, поканюч. Нічого не виходить? Ось побачиш, голубе, я все одно увійду в машину.

Зображення видавалося дуже втомленим.

— Ну, й на що тут дивитись? — спитав Вольф. — Туман, люди, очі, сіра курява доріг… І це кляте сонце, рухливе, як діафрагма.

— Не нервуйсь, — чітко проказало відбиття. — Ти нам починаєш набридати.

— Розчарував, га? — Вольф усміхнувсь. — Боїшся, що, забувши все, я розчаруюсь? Краще вже розчаруватись, аніж вірити невідомо в що. Принаймні треба хоч подивитись, що воно таке, коли вже навертається така нагода… Чого мовчиш, шахраюго?

Його візаві й не думало відповідати.

— Машина мені нічого не коштувала, — сказав Вольф. — Розумієш, це мій шанс. Єдина нагода за все життя, так-так. І ти хочеш, щоб я її змарнував? Не діждеш. Рішення, що призводить до повного самознищення, більше важить, ніж найкращі вагання. Ти не згодний?

— Не згодний, — повторило відбиття.

— Ясно, — різко кинув Вольф. — Говорив тільки я — ти ні до чого. Ти більше мені не потрібний. Я обрав для себе. Прозрів. Ух, як категорично!

Він важко випростався. Перед очима, немов вибите на срібному листі, стояло його зображення. Вольф увімкнув світло, й зображення поволі згасло. Рука, що крутнула вимикач, була біла і тверда, як поверхня металевого дзеркала.

Розділ 5

Перед тим, як повернутися до зали, де пилось і танцювалося, Вольф трішки опорядив себе. Помив руки, запустив собі вуса, побачив, що вони його не пасують, відразу ж зголив їх і пов’язав іншу краватку, місткішого крою, з огляду на останній крик моди. Відтак, щоб не шокувати цим коридор, пішов у зворотному напрямку. Дорогою вимкнув автоматичний перемикач, який довгими зимовими вечорами регулював склад повітря. Як наслідок, замість електричного освітлення, з’явилось надм’яке рентгенівське випромінювання, розсіяне задля більшої обачності; воно проектувало на стіни з люмінесцентним покриттям збільшені зображення сердець танцюючих. З биття сердець було видно, як хто кого кохає.

Сапфір Лазулі танцював з Ліль. Тут усе було гаразд. Обидва серця, вельми симпатичні, хоч і досить різні формою, скорочувались спокійно, ніби між іншим. Біля буфета стояла із спиненим серцем Грайвесна. Дві інші пари обмінялися законними складниками жіночої статі, а частота пульсацій безперечно доводила, що ця система працює й поза межами танцю.

Вольф запросив Грайвесну. Вона пішла за ним байдужа й лагідна. Було чи то вже запізно, чи ще зарано. За вікном струменіла й бурунилась ніч — важкими клубами туману, які скочувалися з даху будинку і випаровувались під гарячими променями зорі. Вольф ступив крок, тоді ще один і спинивсь. Перед ним були двері.

— Ходім, трішки прогуляємось, — сказав він Грайвесні.

— Ходім, — відповіла та.

Вона, не дивлячись, узяла з тарілки жменю черешень, і Вольф пропустив її першою. Вони ввійшли в ніч усім тілом. Небо купалось у мороці, рухливе й неспокійне, як живіт добре нагодованого чорного кота. Коли вони#ступили на гравієву доріжку, Вольф узяв Грайвесну за руку. Під їхніми ногами дзвеніли короткі нотки дзвінких кремнієвих калаталець. Перечепившись через край газону, Вольф ухопився за Грайвесну. Вона поточилась, і обоє з розмаху сіли в траву. Трава була тепла, і вони полягали, не торкаючись одне одного. Після ще однієї конвульсії ночі несподівано з’явилося кілька нових зірок. Грайвесна їла черешні, і було чути, як вони бризкають у роті живим соком. Вольф усім тілом припав до землі. Він набирав повні жмені пахучих стеблин і розтирав їх пучками. Він так би тут і заснув.

— Тобі хороше, Грайко? — спитав Вольф.

— Хороше… — відказала Грайвесна не цілком упевнено. — От тільки Сапфір… Якийсь він дивний сьогодні. Ніяк не насмілиться мене поцілувати. Усе ніби озирається на когось.

— Усе владнається, — заспокоїв Вольф. — Він перепрацювавсь.

— Дай Боже, щоб так і було, — промовила Грайвесна. — Нарешті закінчили.

— Головне зроблено, — сказав Вольф, — завтра почну випробування.

— Ой, і я б хотіла подивитись, — вихопилося в Грайвесни. — Не могли б ви взяти мене з собою?

— Ні, — сказав Вольф. — Теоретично машина розрахована на одного, а потім, хто зна, що я знайду там, позаду? Тебе це, Грайко, ніколи не цікавило?

— Ні, — сказала Грайка. — Я надто ледача. До того ж завжди всім задоволена, тому й допитлива.

— Яка ти киця, — сказав Вольф.

— Чому ви так сказали, Вольфе? — спитала Грайвесна, змінивши інтонацію.

— А що я сказав? — промурмотів Вольф. — Можна черешень?

Він відчув на своєму обличчі прохолодні доторки пучок, які шукали його рот, і між губами прослизнула ягода.

Перш ніж уп’ястись у неї зубами, він дав їй нагрітись, а тоді розкусив рухливу кульку. Грайвесна була зовсім поруч, до пахощів землі домішувавсь аромат її тіла.

— Ти гарно пахнеш, Грайко. Мені подобаються твої парфуми, — сказав Вольф.

— Я не вживаю парфумів, — відповіла Грайвесна.

Вона дивилась, як одна за одною гаснуть і вмирають у яскравих спалахах зірки. Праворуч, саме над їхніми головами, три з них виробляли на якогось східного танцю. Інколи вони зникали в спіралях ночі.

Вольф неквапно перевернувсь горілиць, аби ні на мить не втрачати контакту з травою. В пошуках опори його права рука торкнулась якогось маленького звірятка. Тваринка не втікала. Він напружив зір, намагаючись розгледіти її в темряві.

— У мене під боком тепле звірятко, — сказав він.

— Дякую… — відгукнулася Грайвесна й тихо-тихо засміялась.

— Я не про тебе, — сказав Вольф. — Це кріт… чи пак кротеня. Не втікає, а все як ртуть… послухай, зараз я його гладитиму.

Кротеня замуркотіло, його червоненькі очки горіли. Вольф сів і поклав звірятко Грайвесні на груди, там, де починалася сукня, між персів.

— Яке м’якеньке, — промовила Грайвесна