Віктор Петров (Домонтович) - Скорочено Дівчина з ведмедиком

а за гроші напився. Так день, так другий, так третій. Він пив, а вдома засинав маячливим, розмореним, спітнілим, важким сном.

Іполит не витримав цього катування, продав якусь золоту дрібницю, що ще залишалась у нього непроданою в голодні роки, і на ці гроші поїхав до Москви. Він ледве домігся, щоб його пустили в кабінет Тихменєва. Чоловік прийняв Іполита між двома засіданнями. Він не висловив здивування, побачивши Іполита, і не спитав, чому він опинився так несподівано тут, у Москві. Він запропонував Іполиту приїхати на дачу і погостювати в них. Іполит відмовився, подякував і попрощався.

Того ж таки дня Іполит їздив на дачу, але до Тихменєвих не зайшов. Ця постанова не йти до Тихменєвих прийшла випадково й раптом. Його зупинила думка: навіщо він сюди приїхав і що має сказати? Його бажання згасло. Він знов був тверезий і стриманий. У Києві він взявся знов за працю. Нерви Іполита заспокоїлись, повернувся сон. Коли ж він знов відчув самоту, то згадав про Мар'ю Іванівну.

V

Мар'я Іванівна – учителька тієї ж школи, де Іполит почав викладати з зими року 1921-22-го. З того ж часу почалось їхнє знайомство і приятелювання. Він приходив до неї, або вона до нього. Іполит допомагав їй з дровами, допомагав донести додому пайок чи якось придбати на виплату крам. Коли він діставав іноді спирт, вони розводили його й пили горілку у холодній з обідраними шпалерами, перегородженій шафами кімнаті, і тоді ця кімната здавалась теплою й принадною. Коли щастило продати дещо з речей, смажили яєшню, пекли на салі млинці й пили з сахарином настій яблуневого листу.

Мар'я Іванівна не брала не себе жодних перед ним зобов'язань, але не вимагала нічого й для себе. Зі школи вони виходили разом, коли смеркалось. Іполит думав про свою роботу над кальцієвими сполученнями, про замовлений переклад статті з німецького хімічного часопису, про те, що вдома для каганця немає гасу й що тому сьогодні не прийдеться писати; про незмінний пшоняний кандьор, що треба зварити. Вона думала про учнівські зошити, що їх назавтра треба виправити, про той же пшоняний кандьор і про не нарубані для грубки поліна.

Цього року Мар'ї Іванівні припало викладати на першій зміні, Іполиту – на другій. Після лекцій він йшов працювати в лабораторію, вона бігла в учительський гурток з перепідготовки. Він перестав варити дома кандьор і обідав звичайно в робочій столовці. Вони зустрічались все рідше й рідше. Але на літніх канікулах вони знову почали зустрічатися.

Вона зустріла Іполита радісно, без будь-яких докорів. Між ними були ніжні стосунки, і чоловік називав її Марусею. У його душі був невимовний жаль до неї. Канікули підходили до кінця, тому Іполит і Мар'я Іванівна не їхали на село, як планувала вчителька, та й грошей лишилося обмаль. Зате вони кожного дня переїздили на інший берег і проводили цілий день на Дніпрі. Знайшовши відлюдне місце, вони купалися, лежали, насолоджувалися сонцем і тишею. Обидвоє розуміли неминучість розлуки й допивали недопите в коханні. Вони не говорили за розлуку, але було ясно, що ці зустрічі – востаннє і що це літо вже ніколи не повториться вдруге.

На початку зими 1923-24-го року Іполит міг, нарешті, кинути школу, де вчителював всі голодні роки від року 1921-ого. Тепер їм Мар'єю Іванівною більше не доводилося вертатися вдвох з лекцій чи то зі шкільної ради. Вони жили в різних кінцях міста. В Іполита не було вільної хвилини, щоб забігати до Мар'ї Іванівни. Він перейшов зі своєї задрипаної кімнати в нове просторе помешкання у старої Дударихи з двох кімнат, гарно мебльованих, чистих і теплих, з правом користування ванною. З заводу повертався пізно ввечері. Усе було принесено на жертву заводові, директором якого став Кузьменко. Від лекцій в Тихменєвих Іполит не відмовився, але пообідати вже не залишався, бо було багато справ.

Почуття до Зини, що так раптово прокинулося по весні, тепер якось зблідло й ослабло. Правда, десь у глибині серця збереглися не знищені ще корінці, та служба, робота, утома від праці були певною запорукою, що це почуття не турбуватиме його. Іполита вабила яскрава й цільна Зинина вдача, її поривність і піднесеність, її здібність захоплюватись і палати. Його цікавила ця молода дівчинка, що на його очах перетворювалась на дівчину.

VI

Зина за час, поки Іполит її не бачив, стала ще стрункіша, ще чіткіша. Вона кинула дражнити його. В її вдачі з'явилися нові риси, розкрилися нові сторони характеру, замість того, щоб дратувати будь-кого, в ній прокинулося шукання самовизначення. Але їй подобалось зачіпати гострі теми, і вона не зупинялась перед тим, щоб називати речі своїми іменами. Якось вона розповіла Іполиту, що в одному фотоательє їй запропонували сфотографуватися голою, щоб зберегти пам'ять про своє тіло, коли воно було молодим, міцним і свіжим. Іполит не вірив, що вона могла це зробити, але дівчина сказала: "Я подарую Вам один із знимків. Ви виберете, в якій позі я більше Вам до вподоби". "Сподіваюсь, що Ви принаймні заборонили виставити знимки у вітрині чи, що краще, вимагали, щоб Вам повернули негативи?". "Навпаки, я збиралась спитати Вас, чи не підете Ви завтра зі мною подивитись на мої фотографії", – відповіла дівчина.

Зина вміла не рахуватись з умовностями, висловлювати різкі думки й обстоювати погляди, що могли шокувати й дивувати. Вона була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль. Для Зини не було нічого забороненого, недозволеного, неможливого або ж недосяжного

Якось Мар'я Семенівна, Леся, Зина та Іполит розмовляли. Зина нападала на письменників, обвинувачуючи їх у тому, що вони менше знають сучасність, ніж намагаються те показати. Дівчина вважала, що коли письменник пише про падіння дівчини, як про якусь складну для цієї дівчини психологічну проблему, він ясно доводить, що не знає життя і що