Люк Бессон - Артур і мініпути

Поїздка на цьому апараті, цілком достойному першопрохідців космосу, завжди обіцяє йому справжню пригоду.

Бабусенька натискає якісь кнопки, потім із зусиллям навертає ключ запалювання. Повернути його набагато важче, аніж відчинити рипучі дверцята салону.

Мотор фуркає, чхає, гарчить, гурчить — і нарешті машина починає рухатися.

Артур обожнює гурчання старенького дизельного двигуна: воно нагадує гуготіння зіпсутої пральної машини. Якщо пральну машину і цього разу не зможуть полагодити, бабусенька обіцяла віддати її онукові в повне його розпорядження.

Пес Альфред далекий від подібних порівнянь, як загалом і від захоплення автомобілем. Звуки двигуна викликають у пса просто подив.

Бабусенька звертається до Альфреда:

— Чи не важко тобі…, звісно, як виняток… дещо для мене зробити?

Допитливий пес підіймає вухо. За послугу часто перепадає якась винагорода!

— Пильнуй будинок! — тоном повелительки промовляє поважна пані. Альфред загавкав у відповідь, навіть не підозрюючи, що тим самим він уже дав згоду.

— Красненько дякую! Ти дуже люб'язний! — ввічливо відповідає бабуся і легенько веде машину до виїзду із саду.

За ними в'ється хмарка пилу, яка дає змогу зробити висновок, що сьогодні повіває легенький вітерець. Вузенькою доріжкою, що з'єднує будинок на березі річки з усім цивілізованим світом, машина тримає курс у бік зеленої гори.

Містечко, куди їде стареньке «шевроле», невелике, проте дуже затишне. Всі магазини і магазинчики зосереджені вздовж його головної вулиці. Тут можна придбати все: від голки до черевиків. Адже коли мешкаєш далеко від міста, на дрібниці просто немає часу.

Цивілізація ще не встигла повністю заполонити простір містечка, що виникло (і це підтверджує забудова) дуже давно без будь-якого втручання вищих сил. Його вулицями пересуваються і коні, впряжені у вози, і велосипеди, і автомобілі.

Бабусин «пікап» справляв враження «ролс-ройса», в якомусь віддаленому район-чику.

Ось і найбільший магазин містечка — біля нього припаркувалася бабусенька. Велика вивіска повідомляє:

«КОРПОРАЦІЯ ДАВИДО.

Торгівля продовольчими товарами»

Це значить, що в магазині є будь-які продукти.

Артурові подобається бувати в супермаркеті — єдиному сучасному магазині містечка й околиць. Він порівнює його з великим сонцем, навколо якого обертаються планети.

Планети — це будинки, які схожі на середньовічні замки, а не на сучасні будівлі. В дитячих фантазіях своя логіка, тільки вона не завжди зрозуміла дорослим.

Перш ніж вирушити до магазину, бабусенька знову поправляє капелюшок. Можливо, тому, що перед входом чергує полісмен Мартен.

Мартенові років сорок. Хоча його волосся вже починає сивіти, це не заважає йому бути завжди життєрадісним.

Його погляд, чіпкий, як щелепи гладкошерстого фокстер'єра, пом'якшує широка доброзичлива усмішка.

З нього такий полісмен, як з бабусі балерина, але в цих краях важкувато з роботою.

Мартен поспішає відчинити бабусі дверцята.

— Дякую, офіцере, — промовляє бабусенька. Вона небайдужа до виявів увічливості.

— Прошу, мадам Сюшо. Завжди радий вас бачити. Ви так рідко приїздите в місто, — чарівливим голосом відповідає Мартен.

— І я завжди рада зустрітися з вами, офіцере, — підігрує полісменові бабусенька.

— А вже який я радий, мадам Сюшо!

Справді, такі радощі бувають дуже рідко!

— Вірю, офіцере, — погоджується бабуся.

Мартен мне в руках свого кашкета, ніби той допоможе йому завершити розмову.

— Як ви живете? Чи не сумуєте у своєму великому будинку? Чи все в ньому гаразд?

— Як завжди, повно неполадок, і вони не дають мені сумувати. Та зі мною мій маленький Артур! А коли в домі є мужчина, тоді все гаразд, — усміхається бабусенька і погладжує онука по голові.

Артурові жахливо не подобається, коли його гладять по голові або куйовдять волосся. Йому здається, що так чинять тільки з немовлятами або клоунами.

Різко смикнувши головою, він нагадує про це бабусі. Помітивши, що хлопчик чимось незадоволений, Мартен губиться.

— А… як там пес, якого вам продав мій брат? Добрий сторож?

— Ще й який! Справжній звір! Його не приборкати! — довірливо повідомляє бабуся. — На щастя, мій маленький Артур — великий знавець диких тварин. Він навчився їх дресирувати в африканського племені і тепер випробовує прийоми на Альфреді. І успішно! Пес став зовсім ручний. Проте, може, в ньому ще й дрімає дикий звір… Поспати пес і справді любить, — усміхається бабуся.

Мартен розгублений: він не розуміє, коли бабуся серйозна, а коли жартує.

— Так-так… Я такий радий нашій зустрічі, мадам Сюшо, — бурмоче він і із жалем додає:

— Ну, ось… Прощавайте, мадам Сюшо!

— Прощавайте, офіцере, — ввічливо відповідає бабуся.

Мартен дивиться, як вона входить до магазину, і з полегшенням зітхає.

Артур з усіх сил намагається розчепити два металеві візочки. Вони, певно, закохані один в одного, бо ніяк не хочуть розставатися.

Нарешті він із цією халепою упорався і пішов услід за бабусею, яка поволі рухалася між полиць, уткнувшись носом у список потрібних закупок.

Щоб швидше наздогнати бабусю, Артур розганяє візочок і поковзом летить за нею.

Ось і наздогнав! Він обіймає її за плечі і тихо шепоче на вухо:

— Він що, цей офіцер, упадає за тобою? Бабуся від здивування аж зупинилася.

Вона не чекала від онука таких розмов. Добре, що цього ніхто не почув, окрім неї. Пошепки бабуся відповідає Артурові:

— Слухай-но, що це тобі спало на думку?

— А хіба ні? Тільки тебе побачить, одразу чепуриться, як селезень, а від хвилювання колись з'їсть свого кашкета! Мадам Сюшо, прошу сюди. Мадам Сюшо, прошу туди.

— Артуре! — сухо промовляє бабуся, — замовкни. Ти невихований! Хто тобі дозволив порівнювати людей з качками? — ображено каже вона.

Артур знизує плечима: він не певен, що чинить неввічливо. Він же сказав правду! Ту правду, яку вигадують діти, але яка правдивіша, ніж правда дорослих.

Заспокоївшись, бабусенька починає пояснювати.

— Він усього-на-всього ввічливо поводиться зі мною, як і всі інші мешканці містечка, — каже вона серйозно. — Тут усі любили твого дідуся, бо його винаходи допомагали людям. Твій дідусь завжди допомагав усім — і в Африці, і в інших краях, де йому довелося побувати. А коли він зник, то всі, і Мартен теж, допомагали мені.

Відчуваючи вагомість цих слів, Артур знічується. Він же хотів тільки пожартувати!

— Розумієш, якби до мене так добре не ставились місцеві мешканці, я б ніколи не змогла подолати всі ті нещастя, які звалилися на мене, — зітхає бабуся.

Артур мовчить. Коли тобі десять років, ти не завжди знаєш що відповісти.

Бабуся гладить хлопчика по голівці і вручає йому список покупок.

— Тримай! Ти ж любиш усе вибирати сам. А мені треба навідатися до мадам Розе-нберг. Якщо впораєшся раніше, зачекай мене біля каси.

Артур киває головою на знак згоди: він уже уявляє, як його сталевий корабель вирушить у плавання вздовж