Колін Маккалоу - Дотик

що заступив його за ткацьким станком на фабриці. Але Мері — бідолашна Мері, як же вона страждатиме! Батько вважав її страшенною марнотратницею, бо вона купувала дітям святкові черевички, щоб ходити до церкви у неділю, і подавала до столу варення і на сніданок, і на вечерю. Коли ж вона перебереться до Джеймса, її діти змушені будуть знову надягати чоботи, а варення з’являтиметься на столі лише у неділю ввечері.

Порив крижаного вітру змусив Елізабет затремтіти, але більше від страху, аніж від несподіваного холоду.

«Як там сказав батько про Александра Кінроса: „неприкаяний підмайстер котляра, що вештається по домах розпусти в Ґлазґо“? Що він мав на увазі, назвавши його неприкаяним? Те, що Александр Кінрос до всього ставився несерйозно? Якщо це справді так, то чи не забуде він зустріти мене, коли я приїду?»

— Елізабет, ходи сюди! — гукнув Джеймс.

І вона слухняно побігла додому.

Дні минали з неймовірною швидкістю, наче змовилися, не залишаючи Елізабет часу на роздуми; і хоч як вона не намагалася перед сном поміркувати над своєю подальшою долею, сон таки брав своє. Не проходило й дня без сварок між Джеймсом та Мері; Аластер, на його щастя, не був їх свідком, бо вирушав на роботу вдосвіта, а повертався вночі. Усі меблі Мері довелося перевезти до її нового помешкання, і вони відсунули на другий план щербаті й потріскані меблі Джеймса. Коли Елізабет не бігала сходами вгору-вниз із оберемками білизни чи одягу (включно зі взуттям) або не метушилася від піаніно до столика, а від столика — до шифоньєра, прибираючи в кімнаті, вона була надворі, де немилосердно колошматила повішені на вірьовку для білизни килимки. Мері була родичкою по лінії Маррі і тому пішла до шлюбу з деякою власністю: невеличкою платою на утримання, яке їй виплачував батько-фермер, та з більш незалежним мисленням, аніж, на думку Елізабет, могла собі дозволити будь-яка жінка. Жодна з цих обставин не стала на заваді Мері після того, як вона переїхала жити до чоловікового батька. І Елізабет із подивом виявила, що Джеймс не завжди перемагав у суперечках. Варення і далі з’являлося щодня на сніданок та на вечерю. Діти й далі взували черевики до недільної служби доктора Маррі у церкві. Сама ж Мері надягала на свої спокусливо красиві ноги вишукані лайкові туфлі з підборами, достатньо високими, щоб перетворити її ходу на дріботіння. Джеймс часто впадав у несамовите шаленство і невдовзі виховав у своїх онуках непідробний страх перед своєю палицею, але поступово переконувався, що Аластер став податливою глиною в руках Мері. Елізабет мала єдиний шанс уникнути цього домашнього гармидеру — відвідувати заклад міс МакТавіш на головній площі Кінроса. То був невеличкий будинок з великою скляною вітриною, що виходила на тротуар, у якій стояв манекен незрозумілої статі, вдягнений у довге тафтове плаття з величезною кількістю спідниць. Грудей манекен не мав — це образило б релігійні почуття прихожан.

Усі, хто самі не шили собі одяг, ходили до міс МакТавіш — худорлявої незаміжньої жінки років під п’ятдесят, яка, отримавши у спадок сто фунтів, кинула роботу швачки і започаткувала власний бізнес як модистка. Бізнес процвітав, і вона разом із ним, бо в Кінросі мешкали жінки, які мали достатньо коштів, щоб користуватися її послугами, а сама міс МакТавіш була достатньо розумною, щоб забезпечувати своїх клієнток журналами мод, які їй регулярно надсилали з Лондона.

П’ять із двадцяти наданих їй фунтів Елізабет витратила на клітчасту шерстяну тканину. Та завдяки поважній посаді, яку обіймав на ткацькій фабриці Аластер, дісталася їй з невеликою, але відчутною знижкою. Плаття з цієї вовни, а також чотири домашні плаття з коричневого льону вона пошила сама, доповнивши їх підштаниками з невибіленого ситцю, нічними сорочками, сарафанами та нижніми спідницями. Підсумувавши видатки, Елізабет виявила, що в неї залишилося ще шістнадцять фунтів, які можна витратити в закладі міс МакТавіш.

— Два ранкові плаття, два денні плаття, два вечірні плаття і весільна сукня, — сказала міс МакТавіш, дуже задоволена цим замовленням. Заробити на ньому багато вона не збиралася, але не кожного дня молода і дуже гарна дівчина — та ще й з такою бездоганною фігурою — потрапляла до рук міс МакТавіш без матері або тітки, які могли лише зіпсувати її задоволення від роботи.

— Добре, що я тут працюю, Елізабет, — весело щебетала модистка, вправно маніпулюючи мірною стрічкою. — Якби вам довелося їхати до Кіркальді або Дамфермліна, ви б заплатили вдвічі більше за вдвічі меншу роботу. А в мене є такі гарні матеріали! Саме під колір вашого обличчя та волосся. Красуні брюнетки завжди в моді, вони не губляться на будь-якому тлі. До речі, мені розповідали, що ваша сестра Джин — ото вже була красуня, так красуня! — і досі є першою вродливицею Единбурга.

Витріщаючись на себе у дзеркало міс МакТавіш, Елізабет почула лише останню частину тиради. Джеймс не потерпів дзеркала у своєму будинку і переміг у суперечці з Мері з цього приводу. Коли він закликав на допомогу доктора Маррі, їй довелося відступити і поставити дзеркало у себе у спальні.

Елізабет відчула, що слово «красуня» було у міс МакТавіш у широкому вжитку і легко зривалося з її вуст. Воно слугувало своєрідним заспокійливим бальзамом для ніякових або знервованих клієнток. У своєму відображенні у дзеркалі Елізабет не побачила ніякої краси, це точно, хоча слово «брюнетка» відповідало істині: вона мала темне, майже чорне волосся, густі чорні брови та вії, темні очі й просте, нічим не виразне обличчя.

— О, яка гарна у вас шкіра! — виспівувала міс МакТавіш. — Така біла, без жодної вади! Але не дозволяйте нікому штукатурити вас рум’янами, бо це зруйнує ваш стиль. У вас просто лебедина шия!

Після обмірювання Елізабет повели до кімнати, де міс МакТавіш зберігала на полицях сувої матерії — найтонші мусліни, батисти, шовки, тафту, мережива, вельветові та сатинові тканини. Там були також котушки зі стрічками усіляких кольорів, пера і квіти, зроблені з шовку.

Обличчя Елізабет спалахнуло від радощів та захвату, і вона кинулася до блискучого червоного сувою.

— Ось ця, міс МакТавіш, ось ця! — скрикнула вона.

Колишня швачка, а тепер модистка почервоніла, як матерія в сувої, який вподобала Елізабет.

— О Господи, тільки не це! — мовила вона суворим та стриманим голосом.

— Але ж вона така красива!

— Яскраво-червона тканина, — мовила міс МакТавіш, засовуючи недоречний сувій назад на полицю, — це аж ніяк не для тебе, Елізабет. Я тримаю її для певної частини своєї клієнтури, чиї доброчесність і цнотливість викликають великі сумніви. Зазвичай ці жінки