Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

— Вас чекають у райвідділі НКВС, — сказав парубок, переглядаючи список і збираючись викликати іншого.

— Що? — недоумкувато перепитав я.

— У міліції вас чекають, — мовив парубок. — Пройдіть, у цьому самому будинку, сусідні двері.

Це я й сам знав, що сусідні двері.

— Слухай-но, земляче, а навіщо я їм потрібен, у міліції? — запитав я. — Мені ж сюди повістка…

Тут парубок уперше глянув на мене. Очі в нього були голубі, але з тим легеньким помутнінням, яке, очевидно, набувається тільки на канцелярській службі. Коли люди існують для тебе лише у списках, очі неодмінно затягує — спочатку легенька — поволока. Ота поволока як стіна. Вона одразу дає зрозуміти інший масштаб мислення.

— Вам там усе пояснять, — сказав парубок. — Я не уповноважений. — І викликав іншого: — Погребень! Зайдіть до райвійськкома!

З найгіршим передчуттям я відчинив двері, що вели до райвідділу НКВС. Поки я прямував лісною дорогою до Ожина, поки мене підвозили вусаті попутні дядьки на немащених возах — од нас до Ожина майже тридцять кілометрів, — я встиг накидати досить мальовничий план моєї зустрічі з військкомом. Звичайно ж мене повинен був прийняти сам райвійськком. «Старший сержанте! Ми одержали ваші заяви з проханням відправити вас на фронт, у рідну військову частину. Ми вирішили задовольнити ваше прохання…» Усе могло б бути красиво. І от мене викликають до міліції, наче якогось мішечника.

…У міліції, ніби перепрошуючи за неуважність військома, мене прийняв сам начальник відділу Гупан, гладенько як на воєнний час поголений чоловік солідного зросту. Якби у нього навіть не було погонів, то й тоді він тільки самою фігурою сягав би на «два просвіти».

Поруч із начальником сидів капітан з петличками особіста і хворобливими сльозавими очима та кирпатий юнак у великому, видно батьківському, піджаку з широченними ватяними плечима, з білим комірцем навипуск. Оцей уже напевно був із районного комсомолу. Мені дуже не сподобалося, що тут сидить цей парубійко із білим комірцем навипуск. Раптом майнула думка, що вони мають намір набирати старших піонервожатих для шкіл. Навіть аж холоднувато стало якось від цієї думки.

— Сідайте, Іване Миколайовичу, — промовив начальник райвідділу, коли я відрапортував.

Перед ним лежала тоненька течка, і він переглядав аркушики. Його величезні лаписька були створені не для паперів. Він роздивлявся папери обережно, боячись зіпсувати, як жінки роздивляються на шовкові панчохи. Капітан теж зазирав у аркушики, схилившись до начальникового плеча. А юнак уп’ялив очі прямо в мене і захоплено усміхався. По-моєму, він хотів цим сказати, ніби все, що тут відбувається, — свято для нього і для мене, велика, світла і радісна подія в житті. Саме це мене й турбувало.

— Як ви себе почуваєте, Іване Миколайовичу? — гідно запитав капітан, усе ще скоса зазираючи в аркушики. Звичайно ж, це була моя особова справа. І там було записано не тільки моє ім’я, по батькові, але й усе, що належить, в тому числі висновки лікарів. про два метри кишок і таке інше.

— Почуваю себе дуже добре, — сказав я. — Рани загоїлися. Готовий на фронт. Слово честі!

— Чудово! — сказав начальник райвідділу. — Дається взнаки операція?

— Ні. Іноді на погоду… Але можу і бігати, і стрибати. Все минеться.

— Комсомолець? — спитав юнак голосно.

— Комсомолець.

Юнак почав усміхатися ще дужче і переможно оглянув капітана і начальника райвідділу. Начебто він раніше й не здогадувався, що я комсомолець, і тепер переживає бурхливу радість. Йому було років шіснадцять.

— Ось що, Іване Миколайовичу, — промовив начальник відділу. — Ми з тобою люди дорослі, чого нам грати у хованки? на фронт тобі поки що не можна. Метикуєш? Треба підкріпити здоров’я, відпочити у сільській місцевості. У нас є інше завдання. Бойове! Ми разом з товаришем Овчуком і Абросимовим, — він кивнув на капітана і юнака, — добираємо кадри бійців винищувального батальйону, «яструбків» по-простому. Не приховуємо — робота небезпечна. Офіційно батальйон дислокований в Ожині, у райцентрі, але нам доводиться розбивати «яструбків» на невеликі… зовсім невеликі групи і розподіляти по селах. Фактично «яструбки» в селі — бійці самооборони. Вони охороняють жителів від бандитів. Взагалі… пильнують порядку… Сам знаєш, як неспокійно в лісах. пропонуємо тобі посаду старшого у вашому селі, замість Штебльонка, що загинув.

От тобі й маєш!

— Це виходить… ніби міліціонером?

Дізналися б хлопці з дивізії! Оце так ускочив в історію!

— А що, це негоже?

Тут я збагнув, що роблю необачно, піддавшись першому почуттю. З начальством треба хитрувати, це солдатське правило.

— Та чому ж? — спитав я. — Справа відповідальна! Думаю, не впораюся. Потрібен хтось старший.

Найстрашніше було те, що гарячково вишукуючи різні способи порятунку, я розумів, що все це даремно. Умовлять вони мене, напевне умовлять! Я завжди торопію, коли розмовляю з начальством, навіть якщо воно в одній особі. А їх аж троє!

— Таж мені двадцять років… Спершу слід набратися фронтового досвіду.

— Якраз ваш фронтовий досвід і зацікавлює нас, — сказав капітан з якоюсь особливою, добре поставленою професійною лагідністю в голосі. — Адже хто в нас у «яструбках»? Більше необучені. Скрутно з кадрами. Так от, товаришу Капелюх…

«Начальник райвідділу розумніший за капітана, — подумав я. — він мене на прізвище не називає.»

— У вас досвід розвідника… Та й ви — місцевий!

— Та який з мене розвідник? — став я благати. — Мене взяли тільки тому, що я міську десятирічку закінчив… «Шпрехаю» трохи… Мені жодного разу не давали фрица порішити… Щоб своїми руками. Так, з автомата! От у нас хлопці були — оце справді! Мені спершу в них підучитися б.

Капітан усміхнувся і шепнув щось на вухо начальникові райвідділу. Мені стало зовсім тоскно: я зрозумів, що справа уже вирішена, але вони чомусь дуже хочуть, щоб я згодився.

— До того ж я, власне кажучи, не місцевий. Просто народився тут. На канікули приїздив. А вчився у Києві, школа номер один, біля площі Хмельницького.

Я говорив і боявся зупинитись. Мені залишалося відстрілюватися до останнього і сподіватися чуда.

— Ну от що, Іване Миколайовичу, — сказав начальник райвідділу, коли мої обойми спорожніли.

— Силувати не будемо. Але на фронт одинаково тобі дороги нема. Метикуєш? Поступиш куди-небудь працювати. Будь ласка! Завклубом… чи інспектором райосвіти. Правда ж, Абросимов? — спитав він у комсомольського юнака.

— Не маю сумніву, що товариш Капелюх обере шлях не той, що протоптаний і легший, — відповів Абросимов, сяючи.

4.

Ночував я у цього молодого комсомольського ватажка. Він сам запропонував. Я стояв біля крамниці з сидором, напханим належним мені на найближчий місяць пайком, — трьома буханками чорного хліба, двома кілограммами пшона й добрячим шматком сала. На плечі в мене висів карабін