Дмитро Михайлович Кешеля - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

віків донесла на своїх натруджених плечах Меланя знамениті прирічанські виноградники. Довгі ряди кущів-велетнів весело бігли наввипередки уверх по схилах. Коли достигала осінь, сонце, здавалося, слабшало, бо всю свою кров віддало прирічанському винограду. Оповідають, що знамениті обози Петра І, які доставляли цареві вино із Середнього, наповнювали бочки і в Прирічному, і буцімто сам володар Росії був високої думки про прирічанський трунок. На незаперечний доказ цієї яскравої сторінки славної історії села прирічанці покажуть вам атрибути петрівської епохи, які кожної весни надибують, копаючи городи. Цим, як звісно, не похваляться ні в Лопухові, ні в Заньці, ні у Вонігові, а поготів у Волячому.

Знамениті прирічанські виноградники стали і першоосновою назви самої гори. До перших років колективізації гора була безіменною — просто: прирічанська гора. Створюючи колективне господарство, прирічанці довго мізкували, кому довірити стерегти гору від заздрого ока. Здорового чоловіка не поставиш, бо робочі руки на ті часи цінувались дуже дорого. По довгих дебатах зійшлися на одному: сторожем до гори приставити кривого Федірцана. Чоловік він совісний, не лукавий, добрий — на такого можна покластися.

Федірцан був дійсно людиною чесною, але занадто флегматичною і лінивою. Скажімо, прийде у Прирічне красна яр-пора, Меланя — жінка Петра — аж жили у руках надриває від роботи по газдівству, а Федірцан вийде у город, тицьне у землю кілька раз заступом, сяде на ослоні і незмигно дивиться у бік Лопухова.

— Ме-е-ела-ню, акхи! — крикне гугняво через півгодини.

— Чого тобі, чорте хромий, копай! — гиркне Меланя.

— Чуєш, у Лопухові кури кудкудачать, як на пожежу, акхи, — відповідає незворушно Петро.

Мине ще півгодини.

— Ме-е-ела-ню, акхи!

— Акхикнулось би тобі вже у пеклі, бовдуре нещасний! — лютіє Меланя, рубаючи дрова.

І як на біду, поліно блискавично вилітає з-під сокири і лупить жінку прямо в чоло.

Мелані темніє в очах, і вона ледь не втрачає свідомість. Потім, стогнучи від болю, бере сокиру і прикладає холодне лезо до гулі.

— А у Вонігові, акхи, — гугнявить, мовби й нічого не сталося, Петро, — корови так ремигають, гейби на дощ. Та й спати нібечки хочеться, акхи.

Ще через півгодини кривий Федірцан з глибоким роздумом прорече:

— Отак живемо, живемо і раз лиш помремо, акхи.

Отже, безпека і честь прирічанської гори стали лежати на совісті Федірцана. Петро разом із розвиднем викульгує на вершину гори — аби видно усі виноградники, та й блукає очима по Прирічному, відшукуючи по ранкових стовпах димів свою оселю. Ага, он за хатою Вариводихи уже знявся синювато-прозорий язичок димку, серед інших ледь-ледь видимий, — затопила піч і скупа Федірцаня.

— Меланю, дай тобі Боже здоров’я на сей день, акхи, — знімає шапку Федірцан.

Час минає, поговорити нема з ким, і Петро, сидячи на вершині, немов король на троні, починає наспівувати, що спаде на думку. Своїми поетичними творами прирічанський сторож міг би гідно позмагатися із середньоазіатськими акинами. І коли б шукачі скарбів народної творчості записали все, що наспівав кривий Федірцан за період сторожування, прирічанці нині б могли похвалитися ще одною, золотом виписаною сторінкою своєї історії. Ось, до прикладу, один із немеркнучих перед часом і простором поетичних шедеврів.

Меланю, Меланю,

А що вариш їсти?

Акхи!

Меланю, Меланю,

Фасолю з капустою

Я їсти не буду,

Акхи!

Меланю, Меланю,

Ліпше заріж Маріїну качку,

Що упіймалась учора в городі

І сховалась у хліві,

Акхи!

Меланю, Меланю,

А ще до того налий

Чвертку сливовиці,

Що прячеш

На горищі,

Та й принеси

Із качатиною.

Бо хочу страшно їсти,

Акхи!

Меланю, Меланю,

Але чорта лисого ти

Це зробиш, то най тя

Когут копне,

Акхи!

І треба було статися нещастю.

Хтось із лопуховців — певне, прийшов не поклонитися прирічанській горі, а красти виноград — підслухав речитативи сторожа, у яких за кожною строфою прославлялося безсмертне ім’я Мелані. Підслухав та й розплескав язиком по всіх селах. А вже через кілька днів лопуховці, вонігівці, заньківці, а поготів волячівці, тримаючись від сміху за животи, тикали пальцем у бік прирічанської гори і безустанку повторювали:

— Меланя. — Ну й гора у Прирічному — Меланя.

За всі кривди настав час розплати! Малі діти, й ті навіть у сні мовили до когось:

— Мейаня, Мейаня.

Прирічне стихло, зниділо, як перед грозою. Ще б пак! Зганьблена, спаплюжена честь села. Найсвітліші, наймудріші голови Прирічного, на чолі яких стала баба Вариводиха, цілими днями засідали у притемненій ковдрами хаті ображеної Мелані Федірцані — вирішували, як бути. Подавати на суд чи оголосити навколишнім селам негласну війну?

Вихід із становища знайшов студент сільськогосподарського технікуму — саме проходив практику у колгоспі.

— Кажете, приліпили до гори прізвисько Меланя? — перепитав він поважний консиліум, на який був запрошений у ролі освіченого гостя.

— Ганьба яка, і не тільки нам, а й батькам нашим, та ще й онукам і правнукам, — змахнула сльозу Вариводиха.

— А як ви дотепер називали гору?

— Як? Звісно як — прирічанська гора.

— Гм…

— А як бути?

— А ви так і назвіть — гора Меланя. Хіба погане ім’я?

Студент раптом заплющив очі, набрав повні груди повітря і повільно, з натхненням вимовив:

— Ме-ла-а-ні-і-я…

І тут кожен звук ніби заспівав, ледь чутно забринів, засвітився і серце кожного наповнив ніжним сяйвом.

— Ме-л-л-а-а-ні-я.

Присутні подивилися на Меланю Федірцаню, і від того, що носить таке гарне ім’я, вона здалася їм божественно красивою.

Звістку про несподіваний поворот подій в селі сприйняли бурхливими оплесками. Одразу ж на другий день делегація прирічанців подалася у район з проханням позначити на карті назву гори — Меланя. Бабу Вариводиху, яка очолювала раду найсвітліших і наймудріших прирічанських голів, на сільських зборах було урочисто вшановано і премійовано — їй виділили із колгоспної птахоферми дві молоденькі курочки.

Однак курочки згодом виявились злими забіяками-півнями. Та й те багатство, як на біду, загриз невдовзі Федірцанів пес.

Зовсім по-іншому сприйняли звістку про офіційно оформлену назву гори жителі навколишніх сіл. Спершу новина їх розвеселила, але, усвідомивши, що їх посміхеньки для прирічанців — мед на душу, мало-помалу почали затихати. Ні в Лопухові, ні у Вонігові, ні в Заньці, ні у Волячому офіційної назви не визнали і на сьогодні навіть не згадують. Меланю на зло прирічанцям і надалі називають “прирічанська гора” або ж ще більш принизливо — “прирічанський горб”.

Роки, однак, не пощадили милу і добру Меланю. Колись буйні, здорові виноградники з часом зістарились, кущі один за одним самотньо повмирали на вершинах, а молоді плантації уже насаджували на рівнинах з тих міркувань, що на низинних землях їх доступніше обробляти