Анні Ерно - Майдан. Жінка

коли я чула розповіді про дідуся, вони завжди починалися з «він не вмів ні читати ні писати», начебто неможливо було зрозуміти його життя та характер без цієї вхідної інформації. Моя бабуся навчалась у школі при монастирі. Як і інші жінки містечка, вона ткала вдома для фабрики Руана, в маленькій кімнаті без свіжого повітря, де були тільки маленькі отвори, навряд чи більші, ніж у камері для вбивць. Не можна було псувати тканину денним світлом. Вона була чепурухою, добре вела господарство, що було найважливішим у такому малому містечку, де сусіди слідкували за чистотою білизни, яку сушили на мотузках надворі, зналися з нічним цебром і випорожнювали його кожного дня.

Незважаючи на те що будинки були ізольовані один від одного огорожею, нічого не вислизало від погляду людей: ні час, коли чоловік повертався з бістро, ні неділя, коли гігієнічні серветки слід було вивішувати на повітря.

Моя бабуся мала свої звички та особливості, на святах вона вдягала штучний картонний зад та не мочилася навстоячки з-під спідниці, як робили більшість жінок містечка для зручності. Під сорок років, після п’ятьох дітей, її обсідали погані думки, вона не розмовляла протягом тижнів. Потім почався ревматизм рук і ніг. Аби видужати, вона відвідувала церкву, торкалася Святого Рік’єра, Святого Гійома дю Дезер, вона терла статую тканиною, яку потім прикладала до хворих частин тіла. Згодом вона перестала ходити пішки. Довелося наймати візок, щоб відвозити її до святих.

Вони мешкали в низенькому будинку із солом’яним дахом та долівкою, яку слід було побризкати водою перед тим, як підмітати. Вони жили, вживаючи продукти з саду та курятника, фермер позичав дідові масло та сметану. Їх часто запрошували на весілля та причастя, вони їхали туди з порожніми шлунками, щоб скористатися з цієї нагоди повною мірою. Сільська дитина померла від скарлатини, після нападу ядухи та блювання шматочками курки, якою її нагодували. По неділях улітку вони відвідували «збори», де грали та танцювали. Якось мій батько заліз на тичину із призами та дістав кошик із їжею. Дідусь лаявся протягом багатьох годин: «От дурні».

Знаки хреста на хлібі, меса, паски. Як і чистота, релігія сповнювала їх почуттям самоповаги та надавала гідності. Вони вдягались ошатно по неділях, співали «Кредо» у той самий час, як і великі фермери, клали гроші у блюдо. Мій батько дитиною співав у церковному хорі, йому подобалося супроводжувати кюре, допомагати йому. Всі чоловіки знімали кашкети, коли він проходив повз них.

У всіх дітей були глисти. Щоб позбутись їх, усередині сорочки, ближче до пупка, пришивали маленький мішечок із часником. Взимку вуха затикали ватою. Коли я читала Пруста чи Маріака, я не вірила, що розповідається про час, коли мій тато був дитиною. Його оточення — це середньовіччя.

До школи треба було йти пішки два кілометри. Щопонеділка вчитель перевіряв нігті, комір натільного трико, волосся, щоб не було вошей. Він навчав суворо, залізною лінійкою по руках, вчив поважати. Деякі його учні здобули атестати найкращих учнів у кантоні, один чи два здобули атестати у школі вчителів. Мій батько прогулював уроки, тому що був змушений збирати яблука, косити сіно, складати солому, він робив усе, що вимагало сіяти та збирати. Коли він повертався до школи зі своїм старшим братом, учитель кричав: «Ваші батьки бажають, щоб ви стали такими ж злиднями, як вони?!». Мій батько навчився читати та писати без помилок. Він полюбляв учитися. (Кажуть, учитися легко, так само як навчитися пити та їсти.) Полюбляв також малювати — голови, тварин. У дванадцять років він був у випускному класі. Мій дід забрав його зі школи для праці на фермі. Вони більше не могли собі дозволити годувати дитину за просто так. «Про це не думали, скрізь робили однаково».

Книжка, яку читав мій тато, називалася «Подорож по Франції двох дітлахів». Там були дивні фрази:

Навчитися бути щасливими та коритися нашій долі (стор. 186, видання 326).

Найкраще у світі — це милосердя бідняка (стор. 11).

Родина, яку об’єднує любов, має найцінніше з багатств (стор. 260).

Що є найщасливішого в багатстві, так це можливість полегшувати убогість інших (стор. 130).

Сублімація для сприйняття дітей бідняків дає це:

Активна людина не гає ані хвилини, наприкінці дня вона розуміє, що кожна година була плідною. Та навпаки, неуважна людина завжди перекладає справу на потім; вона завжди спить і завжди розгублена, у ліжку, чи за столом, чи при розмові; день добіг кінця, а вона нічого не зробила; минають місяці та роки, настала старість, а вона ще на тому ж місці, з якого починала.

Це єдина книжка, про яку він згадував, «нам здавалося, що це реальність».

Він почав доїти корів о п’ятій ранку, вичищати стайні, чистити коней, доїти корів увечері. Натомість, йому прали, його годували, йому було де спати, навіть заробляв трохи грошей. Він вкладався на столі, на матраці без простирадла. Тварини прокидалися і били копитами по підлозі всю ніч. Він мріяв про батьків та дім, про місто, яке було тепер заборонено. Одна із сестер, яка працювала прислугою й виконувала всю роботу по господарству, інколи з’являлася біля паркану зі своїм згортком, мовчазна. Дідусь дуже лаявся, вона не могла пояснити, чому вона втікала з цього місця черговий раз. Того ж вечора він, присоромлюючи, відвів її до хазяїв. Мій батько був веселий, файли вий, завжди напоготові розповісти цікаву історію, пожартувати. На фермі не було нікого його віку. По неділях він зі своїм братом пастухом відвідував месу. Він полюбляв ходити на «збори», танцював, зустрічав друзів зі школи. І все-таки вони були щасливі, незважаючи ні на що. Було добре.

Він залишався на фермі до армії. Години праці не враховувалися. Фермери урізали пайку. Одного дня шматок м’яса на тарілці старого пастуха почав ворушитися, всередині була купа черв’яків. Це вже було занадто. Старий підвівся, заявив, що вони більше не терпітимуть, аби з ними поводились, як із собаками. М’ясо замінили. Це не «Броненосець Потьомкін».

Корови зранку та ввечері, мряка в жовтні, оброблення яблук, які кидали у прес, збирання широкою лопатою курячого посліду, голод і спрага. Але також пиріг із сюрпризом, альманах Вермо, смажені каштани в останній день карнавалу, млинці, сидр та жаб’ячі лапи, смажені на соломі. Це було просто робити щось таке. Вічне повернення до сезону, прості радісні моменти та тиша поля. Мій батько працював на чужій землі, він не бачив краси й пишноти рідної землі.

Під