Василь Олександрович Сухомлинський - Вогнегривий коник

Яке щастя?

Мама запитала мене:

— Яке щастя?

Я сказала:

— Щастя, це коли ніхто з дітей не плаче.

— І ще тоді щастя, коли маленьких співочих пташок ніхто в клітку не саджає. Бо в клітці не може бути щастя, щоб мама ніколи не плакала й не журилася, — то щастя. Бо коли мама журиться, то й у мене сльози тоді на очах.

Зелене та рум'яне яблучка

У саду виросла маленька яблунька. Зацвіли на ній дві квітки: одна — на вершку, друга — на нижній гілці, майже над землею. Зав’язалися два яблучка: одне вгорі, друге — внизу. Обидва маленькі, зелененькі, покриті м'якеньким пушком. Пробіг маленький хлопчик, глянув на них та й каже:

— Які ви кислі.

І скривився.

Улітку були спекотні дні. Нижньому яблучкові в затінку прохолодно, а горішньому — жарко. Радіє нижнє яблучко та й каже горішньому:

— От добре, що я внизу. Не пече мені сонечко. Як тільки ти ото біля самого сонця живеш?

Мовчить горішнє яблучко.

Закінчилось літо. Якось ранесенько подивилося нижнє яблучко вгору й бачить: горішнє яблучко золоте, рум’яне. А на себе глянуло — зелене, з м’якеньким пушком, майже таке саме, як весною.

Дивується нижнє яблучко та й каже горішньому:

— Чому ти таке рум’яне? А я чому таке зелене?

— Я цілий день було на сонечку. Не боялось його проміння. А ти ховалося в холодку.

Верба над ставом

Запам'яталося з дитинства: в ясний день бабиного літа над ставом схилилась верба. Вона була стара, дупляста. Мене й узяла гадка — може, верба в цю хвилину думає: прийде осінь, зима, після зими настане весна, все довкола розквітне, а я вже ніколи не зазеленію, бо я стара…

Мені було дуже жаль тієї верби. Весною пішов я поглянути: а чи зазеленіла вона? Ні. Стояла суха. А поруч із нею зеленіли три паростки — ніжні, пахучі. З кожним днем вони ставали все вищі й сильніші. Дві молоді вербички. Вони виростали від коріння старої. І здавалось мені, що стара суха верба радіє: я не вмерла, я житиму вічно.

Лялька під дощем

Зіна вклалася спати. А надворі заходило на грозу. Гримів грім, з-за Дніпра насувалися чорні хмари. По залізному даху застукотів дощ.

Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї уже стоять калюжі і— ой, горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.

Вона забула Зою на лавці. Як же це сталося, що лягала спати й не згадала про неї. А тепер он її Зоя лежить під холодним дощем. Від цих думок Зіні стало тяжко і вона заплакала.

Тут дівчина встала з ліжка, тихо відчинила двері й вибігла надвір. Дощ миттю змочив її сорочечку. Зіна кинулась до лавки, схопила Зою й пригорнула її до себе.

Коли верталась у хату, мама вімкнула світло й наполохано дивилася на порожнє ліжко.

Аж бачить: мокра, як хлющ, Зіна стоїть із лялькою на порозі. Мама скинула з доні мокре, витерла її рушничком і наділа сухеньку сорочечку. Потім дала їй рушник і сказала:

— Витри ж і Зою… Як це ти її забула на лавці?

— Більше ніколи цього не буде, матусю…

Хто розмалював півника

У бабусі Марії два онуки — Миколка і Юрко.

Якось прийшли хлопці в гості до бабусі. Побачили на високому даху бабусиної хати дерев’яного півника. Півник сидів на гострому шпилі, піднявши голову.

Микола взяв фарби, виліз на дах, по тонкому шпилю дістався до півника й розмалював його. Півник став як живий — з барвистим хвостом, червоним гребінцем.

Юрко сидів на траві, йому було страшно. Здавалося, ось-ось Миколка впаде… Ой, сваритиметься бабуся! Ой, біда буде Миколці.

Нарешті Миколка спустився додолу.

Прийшла бабуся. Побачила розмальованого півника й питає строго:

— Хто лазив на дах? Хто розмалював півника?

— Не я, бабусю… — каже Юрко. Миколка стоїть собі мовчки.

— Значить, не ти? — спитала бабуся у Юрка й похитала головою.

Сніжинка й Сонце

Високо в небі, у білій хмарі, народилася Сніжинка. Красива, блискуча, мов срібне мереживо. Спустилася вона тихенько на ялинову гілку, огляділась навколо. Бачить — засніжене поле, зелені віти ялин. А на синьому небі — Сонечко. Кругле, сліпучо яскраве.

Розчванилася Сніжинка:

— Ну, яка в тобі краса, Сонечко? Ти кругле, як тарілка. А я — мов вирізьблене із тонкого срібла мереживо. Кожна голочка в мені блищить. Як захочу — сіятиму яскравіше за тебе.

Усміхнулося Сонечко, але нічого не сказало. Наступного дня воно піднялося раненько. І зараз же стало гаряче-гаряче.

— Душно мені, душно, — застогнала Сніжинка. І заплакала. З тонких голочок крапнули на засніжене поле маленькі слізки.

Не стало Сніжинки. А Сонечко сяє, іскриться. Пробудився ліс од зимового сну. Заспівав, заграв. Потекли струмки. Сніжинка стала маленькою краплиною. А Сонечко — як було, так і лишилося Сонечком. І завжди буде Сонечко.

Як Павучиха продавала павутиння

Павук з Павучихою наткали багато павутиння. Павучиха зібрала його у вузол та й понесла на базар продавати. Розклала товар на прилавку й голосно закричала:

— Підходьте, будь ласка, продається павутиння! Дешеве й міцне. Пригодиться на сіті, плетінки, дитячі ліжечка!

Підходять до Павучихи покупці. Торгуються, вибирають якнайміцніше павутиння. Ось купили на сіті Коник-стрибунець і Муравлик, ось відміряє на плетінку Жаба. Ось і Кажан просить відміряти синкові на ліжечко.

Віддалік поглядає на прилавок Муха.

«Щось цікаве продають», — подумала допитлива Муха й ну пробиратися до прилавка.

Коли ж Муха второпала, що це Павучиха продає павутиння, то відійшла собі нишком і розтанула в юрбі: подалі від лиха.

Мама не любить смажених грибів

У неділю Дмитрик пішов з матір’ю до лісу.

Починалась осінь. Було тихо. Десь у гущавині стукав дятел. З кленів падали перші пожовклі листки.

У лісі було чимало грибів. І мама час від часу нагиналася, щоб зірвати білий пахучий гриб. Дмитрикові теж хотілося допомогти матері, але гриби чомусь рідко траплялись йому на очі.

Додому повернулися опівдні. Мама почистила гриби, помила їх і поставила в сковорідці на вогонь. У кімнаті запахло так смачно, що в Дмитрика аж слинка потекла. Він із нетерпінням чекав, коли гриби засмажаться.

Ось вони вже й готові. Мама поклала засмажені гриби на тарілку. Дмитрик почав їсти.

— Ой, смачні ж! — вигукує він. — А ви, мамо, чого не їсте?

— Я не люблю смажених грибів, — тихо каже мама.

— А які ж гриби ви любите?

— В лісі…