Василь Олександрович Сухомлинський - Вогнегривий коник

життя? Кругом жито й жито. Ну, що тут гарного? Піду я в болото жити. От там краса!

Пішов Кулик у жито, а Перепел у болото.

Жили вони, поживали та й засумували. Кулик — за болотом, Перепел — за житом.

От і повернулися вони хто куди: Кулик — у болото, Перепел — у жито. Сміються над ними кулики й перепели та питають:

— Ну, знайшли красу? Де ж найкраще?

— У болоті, — відповів Кулик. — Бо рідне воно.

— У житі, — відповів Перепел. — Бо воно рідне.

Гудуть, а меду не приносять

Матка — найстаріша бджола у вулику й мати всіх бджіл.

Гарячої літньої пори через кожну годину посилає вона до льотка чотирьох молодих бджіл і наказує:

— Пильнуйте, не підпускайте ос до льотка, бо весь мед поїдять.

Сторожують бджоли льоток. Дивляться — як крильця жовтенькі, мов сонечко, то це бджоли. Як гудуть по-бджолиному й пахнуть воском, то це бджоли.

Аж ось підкралися до льотка дві оси. Швидко пірнули вони в льоток. Гуділи по-бджолиному, і сторожові бджоли не помітили їх.

Увірвалися оси до вулика і ну їсти мед. Зчинився переполох. Кричить матка:

— Куди ви дивитесь, голови цвілі? Як могли пропустити злодіїв!

— Але ж вони гудуть по-бджолиному, — виправдовуються ті. — І крильця жовтенькі. І пахнуть воском.

— Гудуть вони по-бджолиному, але ж меду не приносять.

Вогнегривий коник

Вирізав батько Юркові коника з дерева. Та такого гарячого, баского. Б’є копитами коник, ось-ось поскаче.

Поставив Юрко його на вікно й ліг спати. Коли це бачить: підняв коник голову, затремтіла вогняна грива. Зіскочив з вікна Вогнегривий і пострибав по долівці.

Прокинувся Юрко, а коник знов на вікні стоїть. Підійшов хлопчик. Коник уже заспокоївся, тільки ноги тремтять та вогняна грива ще тепла.

Права й ліва рука

Поміж морквою поріс бур’ян. Пішла Маринка на город, бур’ян вириває. Та все правою рукою. А ліва нічого не робить. Права втомилася й питає ліву руку:

— Чому ти гуляєш? Дивись, як я працюю, уже всі жилки болять. А ти — нероба.

Соромно стало лівій руці. Стала й вона рвати бур’ян. Швидко так і закінчила Маринка роботу.

Та й поклала кладочку

Біжить лісовою стежечкою маленька мурашка. Біжить вона по їжу, бо вдома дітки маленькі її чекають. Коли це стежечку перетнув струмок. А на тому боці пахучі зернята лежать. Як же добратися до тих зерняток? Бачить мурашка — на березі струмка росте висока стеблина. Зрізала мурашка стеблину, бо в неї зуби такі гострі, як ножі. Впала стеблина через струмок. Перелізла мурашка по ній на той берег. Ось і зернята пахучі. Чекайте, дітки, матуся вже їсти несе.

Найледачіший у світі Кіт

Лежав на столі Кіт. Дівчинка поставила перед ним дві тарілки — одну із сметаною, другу з молоком.

Кіт подумав: «Це дівчинка принесла мені частування. Але що краще: сметана чи молоко?» Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати — такий був ледачий.

Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл і клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко і горобець. Та хіба легко зважитися, що з цих трьох речей найсмачніше? Кіт збирався подумати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі й заснув.

Це був найледачіший у світі Кіт.

Правда буває гірша за неправду

Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ закипів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає:

— Чого це ти так довго ходив?

— А я снідав, — каже Сергійко.

— Як — снідав? — дивується мати.

— А вони запросили мене снідати…

— А що ж ти їм відповів? — Нічого… Сів і поснідав.

— Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний.

— Але ж мені їсти дуже хотілося… Сказати — не голодний… Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?

— Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?

Акація і Бджола

Вилетіла Бджола ранесенько з вулика й згадала: учора вона брала нектар на гречці. А гречка далеко в полі. А що як піде дощ? Полетиш до гречки по скляночку нектару — і попадеш під зливу.

Подумала Бджола, подзижчала та й каже:

— Полечу спитаю в Акації. Вона знає. Перед дощем у неї багато нектару. А перед сухою погодою — нема.

От прилітає Бджола до Акації й питає:

— Сьогодні буде дощ?

— Заглянь у мої кухлики для нектару, то й узнаєш.

Заглянула Бджола — повні кухлики. Отже, дощ буде.

Не можна летіти далеко. Та й чого летіти, коли Акація перед дощем пригощає солодким нектаром!

Народження егоїста

Андрійко — один синок у мами й тата. Милуються мама й тато Андрійком, не намилуються. Милуються Андрійком і бабуся, й дідусь.

— Ти в нас найкрасивіший, — каже мама.

— Ти в нас найрозумніший, — каже тато.

— Ти в нас найщасливіший, — каже бабуся.

— Ти в нас най-най… — каже дідусь.

Відвели Андрійка до школи. Заводить учителька дітей у клас. Садовить за парти. Хотіла, було, посадити Андрійка за другу парту, а він здійняв такий плач, що учителька зараз же передумала й посадила за першу.

Почався перший урок. У класі — чотири вікна. У перше вікно заглядає мама — не намилується, як Андрійко за партою сидить. У друге вікно заглядає тато — не намилується, як Андрійко руку підносить. У третє вікно заглядає бабуся, не намилується, як Андрійко рота роззявляє. У четверте вікно заглядає дідусь — не намилується, як Андрійко до трьох лічить.

Дивиться кругом себе Андрійко, і здається йому, що весь світ навколо нього, Андрійка, крутиться. Здається йому, Андрійкові, що він — орел, а все, що навколо нього, — маленькі комашки, їм, тим комашкам, по землі повзати, а йому, орлові, у небі ширяти.

І ніхто поки що не думає, як орел цей з висоти небесної на землю впаде, себе покалічить і комусь лиха накоїть.

Лисиччині ліхтарики

Одного разу Лисичка поверталася додому. Йшла вона лісом. Була ніч. Темно-темно в лісі, нічого не видно. Вдарилася лобом об дуб, і так їй болить. Ось вона й думає: «Треба якось дорогу в лісі освітити». Знайшла пеньок-трухлячок. Світиться він у темряві. Розіклала шматочки пенька-трухлячка — засвітилися білі ліхтарики. Стало у лісі видно, аж Сич здивувався: «Що це таке, невже вночі день настав?» Хитра Лисичка йде лісом та