Інгеборг Бахман - Мáліна

однак, правобіч і не виявляє будь-якої спорідненості з цим — як його називають звично — «великопанським кварталом» Відня. Вона може стати в пригоді своїми малими кав’ярнями та великою кількістю старих ресторанів; заходимо до Старого еллера, дорогою маємо зручний гараж, автосервіс, дуже потрібну Нову аптеку, на перехресті з Нойлінґґассе[10] — тютюновий кіоск, не варто минати й добру пекарню на розі Беатріксґассе[11] та, на щастя, Мюнцґассе[12], де можемо лишити наші машини, навіть тоді, коли місця ніде вже немає. Подекуди, десь на рівні Італійського консульства та Італійського інституту культури їй не можна відмовити навіть в поважності, однак не надовго, бо щойно з’являється трамвай лінії О чи погляд падає на зловісний гараж для поштових машин, на якому дві недоладні таблиці без зайвих слів стверджують: «Цісар Франц Йозеф І. 1850» та «Канцелярія і майстерні», забуваються всі претензії цієї вулиці на якусь особливу шляхетність, натомість пригадується її давня юність, стара Гунґарґассе, на якій купці, торговці кіньми, волами та сіном, прибулі з Угорщини, мали свої шинки та заїзди, й відтоді вона простяглася, як це пишуть у всіх офіційних паперах, «чималою дугою в напрямку міста». Коли я окреслюю цю велику дугу, по якій часом іду з Реннвеґу[13], увагу мою привертають нові та нові деталі, зневажливі нововведення, магазини, що зовуться Сучасне помешкання, але для мене вони важливіші, ніж усі площі та вулиці міста, які тріумфують над нею. Не назвеш її невідомою, про неї знають, але приїжджий не потрапить сюди, бо немає на ній чогось надто примітного, тут можна лише проживати. Турист завернув би вже на рівні Шварценберґпляц[14], або що пізніше на Реннвеґ, там, де палац Бельведер[15], з яким нас об’єднує честь мати титул «Третій район», а вийти на нашу вулицю чужоземець міг би, напевно, з іншого боку, від Товариства ковзанярів, якщо б зупинився в новій кам’яній коробці, у готелі Vienna Intercontinental, та надто далеко забрів, коли подався на прохід до парку. Однак у Штадтпарку, над яким мені білий мов крейда П’єро заспівав надірваним голосом[16],

ми буваємо щонайбільше з десяток разів на рік, бо ж до нього від нас усього п’ять хвилин ходу; а Іван, який принципово не ходить пішки, попри мої прохання та лестощі, знає цей парк лише завдяки тому, що їздить повз нього машиною, Штадтпарк надто близько від нас, щоб подихати свіжим повітрям та погуляти з дітьми, ідемо далі, у Віденський ліс[17], на Каленберґ[18], до замків Лаксенбурґ[19] та Майєрлінґ[20], навіть до Петронелла й Карнунтума[21] в Бурґенланді. До Штадтпарку, до якого не треба їхати, ставимось стримано та безсердечно, і на мене не віє вже звідти ароматом старих казок. Деколи я помічаю ще з тугою, як розцвітає магнолія, однак не можна ж щоразу робити з цього сенсації; і якщо я, як сьогодні, знову звертаюсь до Маліни, бо нічого більше не спадає на думку, а втім, магнолії в парку, ти бачив? то він, надзвичайно ввічливий, відповість мені та кивне головою, дарма, що вислів цей про магнолії йому вже відомий.

У Відні, як не важко про це здогадатись, є красивіші вулиці, хоча вони і трапляються в інших районах, і ведеться їм, мов надто вродливим жінкам, на яких відразу кидають погляд, віддають належне їхній красі, та навіть гадки не мають мати з ними близькі стосунки. Ніхто ще не стверджував, що Унґарґассе красива, чи що його полонило, відібравши мову від подиву, перехрестя вулиці Інвалідів та Унґарґассе. То ж і я не хочу починати із того, що висловлюватиму про мою, про нашу вулицю, безпідставні твердження, я мушу шукати причину свого тісного зв’язку з Унґарґассе насамперед у самій собі, бо лиш тільки в мені вона творить дугу між номером 9 та номером 6, я повинна питати лише себе, чому повсякчас потрапляю у поле її притягання, байдуже, чи йду через Фрайунґ[22], щось купую на Ґрабені[23], неквапно плетусь до Національної бібліотеки[24], стою на площі Лобковіца[25] й думаю: тут, саме тут треба було б і жити! Або на площі Ам Гоф[26]! Навіть у часі блукань середмістям, коли я вдаю, що не хочу іти додому, коли залишаюся на годину в кав’ярні та гортаю газети, то лиш тому, що подумки вже повертаюсь додому, і коли завертаю у свій район, з боку Беатріксґассе, де я раніше жила, а чи з Гоймаркту, тут не йдеться про розлади у сприйнятті часу, хоча раптом час збігається з місцем, проте за Гоймарктом у мене піднімається тиск й водночас спадає напруга, зникає судома, що зводить мене в незнайомій місцевості, і я, хоча й прискорюю крок, врешті стаю спокійна й окрилена щастям. Я ніде не почуваю себе надійніше, ніж на цьому відтинку вулиці, вдень збігаю я догори по сходах, вночі підбігаю до брами, тримаючи ключ у руці, і знов настає благословенна та мить, коли в замку обертається ключ, відчиняється брама, відчиняються двері, і почуття, що я повертаюсь додому, яке мене сповнює в вирі руху машин та людей уже в окрузі ста, двохсот метрів, де все провіщає мені мій дім, який властиво, не є моїм, а, як звичайно, належить одному із товариств акційних, а то й банді якійсь спекулянтів, яка цей будинок відбудувала й трохи його підлатала, хоча про це я майже нічого не знаю, бо в роки, коли тут велися ремонтні роботи, я жила за десять хвилин ходи, і довго ще приголомшено, з почуттям провини оминала номер 26[27], який усе ще лишався для мене щасливим, мов той пес, що потрапив до нового господаря, але раптом зустрів старого й не знає, кому з них він має лишатися вірним. А втім, сьогодні минаю Беатріксґассе 26 так, мовби там не було ніколи нічого, майже нічого, однак ні, був колись на тім місці аромат старої доби, хоча тепер його тут уже не відчуєш.

Мої стосунки із Маліною роками складалися з прикрих зустрічей, серйозних непорозумінь та кількох безглуздих фантазій — я хочу сказати, з набагато більших непорозумінь, ніж у взаєминах з іншими. Підпорядкованою була я йому, у кожному разі, від самого початку, і давно вже мала б затямити, що він стане моєю долею, що місце Маліни зайняв Маліна ще задовго до