Корнелія Функе - Чорнильне серце

слова, які лунали за дверима — тихі, майже незрозумілі слова, що ними пошепки перемовлялися двоє чоловіків у майстерні.

— Ти його недооцінюєш! — чула вона, як казав Вогнерукий.

Голос у нього був зовсім не такий, як у Мо. Батько мав особливий голос. Ним він міг просто-таки малювати в повітрі картини.

— Щоб запопасти її, він піде на все! — Це казав знову Вогнерукий. — А все, повір мені, — це таки все.

— Я її повік йому не віддам! — Це був голос Мо.

— Але він так чи інак її дістане! Кажу тобі ще раз: вони натрапили на твій слід.

— Хіба це вперше?! Та поки що мені щоразу щастило спекатися їх.

— Он як?! І довго ще, на твою думку, тобі щаститиме? А твоя донька? Тільки не розповідай мені, нібито їй до вподоби раз у раз переїздити з місця на місце! Повір, я знаю, що кажу.

За дверима запала тиша, й Меґі вже ледве зважувалася дихнути: боялася, що ті двоє її почують.

Нарешті знов заговорив батько — спроквола, так, наче його язику важко було вимовляти слова.

— І що ж я тепер… маю… на твою думку, робити?

— Їдьмо зі мною. Я відведу тебе до них!

Брязнула чашка. Об порцеляну вдарилась ложечка. Як гучно лунають у тиші такі тихі звуки!

— Ти ж бо знаєш, Каприкорн дуже високої думки про твій хист. Він, поза всяким сумнівом, зрадіє, якщо ти принесеш її сам! А отой новенький, якого він десь роздобув замість тебе, — таке нездарисько, просто жах!

Каприкорн… Іще одне досить дивне ім’я. Вогнерукий не вимовив його, а скоріше виштовхнув із себе — так, неначе воно могло обпекти йому язика. Меґі поворушила закоцюблими пальцями на ногах. Холод пронизував її до кісток, і вона вже майже не розуміла того, про що розмовляли двоє чоловіків, однак намагалася не пропустити жодного слова.

У майстерні знову запала тиша.

— Не знаю… — нарешті озвався Мо. (Голос у нього був такий стомлений, що в Меґі аж серце зайшлося.) — Треба подумати. Як гадаєш, коли тут з’являться його люди?

— Скоро!

Це слово впало у тишу, мов камінь.

— Скоро… — повторив Мо. — Гаразд. Тоді я до завтра вирішу. Ти маєш де заночувати?

— Де-небудь знайду, — відповів Вогнерукий. — Я з цим уже давно проблем не маю. Але тут для мене час і досі летить так швидко… — Він невесело засміявся. — Одначе мені аж-аж-аж як кортить почути твоє рішення. Ти не проти, якщо я прийду завтра? Десь так опівдні.

— Ну звісно. О пів на другу я забираю Меґі зі школи. Отоді й приходь.

Меґі почула, як у майстерні відсунули стільця, й притьма кинулася до себе в кімнату. Вона ледве встигла перескочити поріг, коли двері майстерні відчинилися. Натягнувши аж до підборіддя ковдру, Меґі лежала й прислухалася, як батько прощається з Вогнеруким.

— Ще раз дякую, що попередив! — долинув до неї батьків голос.

Потому вона почула, як віддаляються кроки Вогнерукого — повільно, нерішуче, так ніби той вагався — йти чи не йти, так ніби він ще не все сказав.

Нарешті Вогнерукий таки пішов, і тільки дощ усе ще дудонів мокрими пальцями по шибках.

Коли Мо ступив до її кімнати, Меґі хутко заплющила очі, намагаючись дихати рівно, немовби давно вже спала глибоким, невинним сном.

Та Мо був не дурний. Іноді він був аж страх який розумний.

— Меґі, вистроми ногу з-під ковдри, — сказав він.

Дівчинка знехотя виставила з-під ковдри все ще холодну ступню й поклала її в теплу батькову долоню.

— Я так і знав, — сказав Мо. — Ти шпигувала. Чи можеш ти бодай один-однісінький раз зробити так, як я тобі кажу? — І, зітхнувши, укрив її ногу теплою ковдрою.

Потім сів на ліжко, провів руками по стомленому обличчю й подивився у вікно.

Чуб у нього був чорний, мов хутро у крота. А Меґі коси дісталися біляві — од матері, про яку вона знала лише з кількох вицвілих фотознімків. «Радій, що ти більше схожа на неї, ніж на мене, — часто казав Мо. — Така голова, як у мене, до дівочої шийки зовсім не пасувала б». Але Меґі дуже хотілося бути схожою на батька, адже на світі не було іншого обличчя, яке б вона так любила.

— Однаково я нічого не зрозуміла з того, про що ви там балакали, — промурмотіла вона.

— Гаразд.

Мо дивився у вікно, так ніби Вогнерукий усе ще стояв у дворі. Нарешті підвівся й рушив до дверей, кинувши через плече:

— Спробуй трохи поспати.

Але спати Меґі не хотілося.

— Вогнерукий! Що воно взагалі за ім’я? — озвалась вона. — І чого це він називає тебе Чарівновустим?

Мо нічого не відповів.

— А той, що шукає тебе… Я чула, як про це казав Вогнерукий… Каприкорн. Хто він такий?

— Тобі його не конче знати, — відповів, не обертаючись, батько. — Я думав, ти нічого не зрозуміла. До завтра, Меґі.

Цього разу дверей він за собою не причинив. Світло з коридору падало на її ліжко, змішуючись із нічною темрявою, що проникала крізь вікно. Меґі лежала й чекала, поки темрява нарешті зникне зовсім і забере з собою тривожне передчуття біди в її душі.

Аж багато згодом дівчинка збагнула, що насправді біда почалася не цієї ночі. Цієї ночі вона лише повернулась.

Таємниці

— Але що робити цим дітям, коли вони не мають таких книжок з казками? — спитав Нафталі.

І Реб Цебулун відповів:

— Доведеться з цим змиритися. Книжки з казками — то не хліб. Можна жити й без них.

— А я без них жити не зміг би, — промовив Нафталі.

Ісаак Б. Зінґер. Казкар Нафталі і його кінь Зус

Коли Меґі прокинулась, надворі ще тільки сіріло. Нічна запона над полями стала блідіша, так наче полиняла під дощем. Будильник показував майже п’яту, й Меґі вже хотіла було перекинутися на другий бік і поспати ще, аж раптом відчула, що в кімнаті хтось є. Вона злякано сіла в ліжку й побачила Мо: він стояв біля її відчиненої шафи.

— Доброго ранку! — привітався батько, кладучи до валізи її улюбленого светра. — Мені шкода. Я розумію, ще дуже рано, але нам треба їхати. Ти не проти, я зварю на сніданок какао?

Меґі сонно кивнула головою. Пташки за вікном щебетали так гучно, немовби попрокидалися вже кілька годин тому.

Мо кинув до валізи ще дві пари її штанів, закрив валізу й рушив з нею до дверей.

— Вдягни що-небудь тепле, — сказав дорогою. — Надворі прохолодно.

— Куди ми їдемо? — запитала Меґі.

Та батько вже вийшов