Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

В період, коли Селін писав свою «Подорож…», піднялася нова хвиля антивоєнної літератури, пов'язана з творчістю письменників «втраченого покоління» (Е. Гемінґвей, Е. М. Ремарк, P. Олдінгтон та інші), але ця пацифістська романістика з досить специфічним дискурсом не мала яскравих проявів на французькому грунті. Тут у цей період чи не найпримітнішим твором на антивоєнну тему був роман Ж. Жіоно «Велике стадо» (1931), де війна постає як вселенський абсурд, безглузде знищення людських стад, яких безжально гонять на бійню. Слід сказати, що за своїм антивоєнним дискурсом цей твір найближчий до Селінового роману.

У Селіна теж війна з самого початку набирає вигляду тотального абсурду, але принципова відмінність від роману Жіоно полягає у тому, що зображується вона в стилі, близькому до абсурдистів другої половини XX ст. Якщо твір Жіоно тяжіє до трагедійного полюсу й війну зображено в ньому як трагічний абсурд, то в романі Селіна це скоріше жорстокий трагіфарс. Для наративу Жіоно характерна напружена, часом трагікопатетична інтонованість, у Селіна вона зовсім інша, її домінанта — саркастична іронія, поєднана з цинізмом і постійними емоційними вибухами обурення, зневаги, зненависти. «Всюди багнюка і страх; орди мерзенних безумців, спроможні тільки вбивати й ставати жертвами, не розуміючи чому й навіщо. […] Скрізь тварюки — попереду, позаду, обабіч», — такі пасажі характерні для селінівської оповіді.

Антивоєнна стратегія твору Селіна реалізується не в докладних описах окопних буднів і жахів війни, що характерно для «Вогню» Барбюса чи «Дерев'яних хрестів» Доржелеса. Власне, таких жахіть у «Подорожі на край ночі» майже немає. Художня тканина в основному складається із загострених реакцій героя-оповідача на рядові, далекі від страхітливости, події та факти війни, реакцій, що набирають крайньої експресії вислову. Такі події, як, скажімо, нескінченна стрілянина й незворушний полковник під кулями в першому фронтовому епізоді. Дещо парадоксальним чином Бардамю починає боятися не так тих куль та снарядів, як вояків, що демонструють зневагу до небезпеки й готовність воювати до переможного кінця. Думка про те, що таких героїв може бути багато й серед своїх, і серед німців, вкидає його в паніку: «І тут мій страх обернувся на паніку. Бо з такими людьми це пекельне безумство може тривати нескінченно. Чому вони не зупиняться? Гостріше, ніж тієї хвилини, я ще ніколи не відчував ні своєї приречености, ні світу».

На фронті Бардамю переймається не тільки страхом перед воєнним героїзмом, а й глибокою відразою до нього. Досить швидко настає розчарування у війні й бажання вийти з цієї кривавої абсурдної гри. Тема «прощавання зі зброєю» з'являється і в «Подорожі на край ночі», але її мотивація істотно інша, ніж у Гемінґвея та інших письменників «утраченого покоління». Цинік і правдолюбець без будь-яких ілюзій щодо людської природи, Селін проставляє всі крапки над «і» й не приховує того, що в основі дій його героя — шкурне прагнення зберегти себе й уникнути безглуздої загибелі. Спершу він робить невдалі спроби здатися в полон, а потім уперто симулює душевну хворобу й витримує тривалу перевірку в спеціальному шпиталі.

Війна, через яку проходить Бардамю, відкриває йому багато жорстоких істин життя або ж різко увиразнює їх, доводячи до свідомости. И серед них ту, що «можна примусити людей, цих бідолах, вбивати, […], не знаючи за що і чому», вбивати масово й ніби виконуючи щоденну роботу. Та, на думку автора, війна — це не тільки фронт, це онтологічний стан людського світу, де вбивства постійно вершаться іншими засобами і в інших формах: «Увесь світ — це клубок убивств», «світ тільки й вміє, що вбивати, коли він навалюється на вас, повертаючись як уві сні, — так сонна людина давить бліх». Дію цього закону життя Селін знаходить в усіх його сферах і проявах, — у колоніях тропічної Африки, в мегаполісах індустріальної Америки, в міщанських середовищах і серед бідного люду паризьких передмість.

Другий сюжетно-тематичний цикл роману — це перебування його протагоніста у французькій колонії десь в Екваторіальній Африці. В цій своїй частині твір уходить в контекст антиколоніальної літератури, яка в першій третині XX ст. набувала розвитку, виокремлюючись із колоніального роману, в французькій та інших західних літературах. І слід сказати, що за глибиною і різкістю критики колоніальної системи, за безапеляційністю її заперечення відповідні розділи «Подорожі…» не мають собі рівних у названому контексті, залишаючи далеко позаду такі резонансні у той час твори, як книжки А. Жіда «Подорож до Конго» (1927) і «Повернення з Чаду» (1928) та «Дорогами мандаринів» (1925) Р. Доржелеса.

В інтерпретації Селіна колонії — справжнє пекло не тільки через нестерпну тропічну спекоту, це світ, у якому ницість і жорстокість, закладені в людській природі, розпускаються махровим цвітом. Разом з тим тут найтяжче зло капіталізму поєднується зі злом примітивних цивілізацій. У колоніях, твердить Селін, «починають випинатися й вилізати на поверхню найгірші риси білої людини, її справжня натура, розкриваючись, немов на війні», це якась «тропічна лазня для ницих отруйних інстинктів». У холоді Європи, «коли немає воєн і боєнь», безмірну людську ницість і жорстокість можна скоріше вгадувати за фасадом законности й пристойности, «але тільки-но людину збадьорить мерзенна тропічна лихоманка, на поверхню випливає зразу все паскудство».

«Це закон біології», — з категоричністю вченого резюмує автор у цілковитій відповідності зі своїми соціофілософськими поглядами. Проте слід сказати, що не тільки дія цього закону демонструється в романі, життя колонії не менш виразно подається і в соціальному розтині. Аж ніяк Селін не вдається до прикрашання негрів і «природного стану», не раз згадується в тексті людоїдство, але при всьому тому він виявляє до них співчутливу прихильність, чого не можна сказати про його ставлення до колонізаторів. Негри абсолютно беззахисні перед різними грабіжниками, які безсоромно їх оббирають і поводяться з ними як з напівтваринами. Слід зауважити й те, що йому чужий расизм і расова упередженість до негрів: «…загалом це така сама голота, — пише він, — як і в нас, тільки значно більше дітей, зате менше брудного шмаття і червоного вина».

Але в об'єктиві автора перебуває «біла колонія» в Бамболі-Брагаманці: адміністрація, військові, комерсанти, управителі, авантюристи. В колонії переважно їхали ті, хто розраховував, не гребуючи засобами, швидко збагатитися, і в умовах фактичної безконтрольности й загального отупіння вони швидко деградували, нерідко до втрати людської подоби. «Мої колеги не висловлювали жодних думок, — розповідає Бардамю про службовців, — з язика в них злітали тільки штампи, засмальцьовані недогризки мислення». Ті ж, хто піднімався над цим захланним середовищем, ставали жертвою «такої запеклої зненависти, що чимало їх повмирало, отруївшись, немов скорпіони, власною отрутою». Цей маленький світ, закинутий у