Дарунок Корній - Зворотний бік світів

і їй геть нічого поганого не загрожувало. Та тут завагітніла Лада. І треба стати бездушним покидьком, щоб дружині при надії в такому зізнаватися. Народилося дитя. Теж нервувати не можна. І Перун своє зізнання відклав до кращих часів. А кращі часи все не наставали. До того ж Ладі ідеально пасувала роль дружини Перуна та матусі його дітей. Бо син Сварога міг мати за дружину тільки рівню собі, а не звичайну смертну жінку Арату, нехай навіть жрицю.

Перуниця всередині Птахи знала, що Лада завжди була закохана в Перуна. І коли місце звільнилося, то досконала та правильна у всьому повелителька любові легко зайняла місце і Арати, і Перуниці. Наразі тішило в отому знанні лишень одне — поки Арата була жива, Перун не одружувався. Принаймні хоч інколи він був чесним із собою.

Третя причина — це повна гармонія у світах, яка нарешті настала. Зберігалася рівновага, і Перун не захотів порушувати її. Бо нове знання могло внести певні поправки в неї. Бо діти — це завжди дисонанс у гармонії чи в дисгармонії, але все-таки — дисонанс. Приклад з Мальвою про це промовисто говорить.

Перун приблизно так виправдовувався перед Птахою, коли вони перечікували в кімнатці під дубом напади Стрибожої люті. Вона та дуб слухали мовчки. Що Птаха на таке виправдання могла відповісти рідному батькові? Злісно вигукнути, що він нічим не кращий від Стрибога, чи образитися на те, чого вже не змінити?

Заховала обличчя в долонях. Хто вона? Колишня дружина Перуна чи теперішня його донька? Не треба було Творцеві повертати її до життя. Це лишень усе ускладнило.

Хтось обережно поклав їй руку на плече.

Час її самотини минав. Птаха стрепенулася, наче збудилася від сну. Озирнулася.

Поруч стояла Мара. Світло Місяцівни спотворювало обличчя жінки. Воно зараз нагадувало лице мерця — безкровне, бліде, з болісним тавром розпачу.

— Йменням Творця нашого вітаю тебе, Повелителько Маро! — Птаха була гарно вихована. Озвалася привітно: — Тебе прислав Мирослад? Настав час для Ритуалу? За мить буду готова.

Мара невпевнено кивнула.

— І для цього теж, Птахо. Я рада тебе бачити. Маємо трохи часу, поки чоловіки говорять про своє. У Мирослада з Перуном важлива розмова. Чоловік, котрий впустив у світ неврів Стрибога, є сином Мирослада. Це Шепіт. Тепер він сірий брат. То він підступно замінив перлину, яка завела тебе в болото, хоч мала врятувати. Ця перлина не справжня, вона сіра. А там, де з’являються сірі, — завжди чекай підступу та напасті. Але зараз не про це. Чи дозволиш сказати тобі кілька слів?

Птаха стенула плечима. Вона не проти. Мара показала рукою на рясно порослий мохом камінь, що стримів неподалік. Птаха кивнула, опустилася втомлено на нього. Мара сіла поруч.

— За сина я просила вибачення в тебе, Птахо, і не раз. — Мара говорила ледь чутно, але чітко промовляючи кожне слово. — Тож не стану вкотре повторюватися. І до цього можна звикнути. І знаєш… Якось воно безглуздо. Таке паскудне почування в мене. Останнім часом нічого не роблю — лишень перепрошую, і переважно через вчинки сина. Але зараз я попрошу вибачення в тебе за те, що накоїла моя впертість. Я ж була переконана, що не варто втручатися в справи, які тебе не стосуються, особливо коли це справи великих безсмертних.

Мара вмовкла. Зітхнула, поправила звичним рухом складки на сукні. Птаха втомлено дивилася на жінку. Вона здогадувалася, про що йтиметься далі. Усе було геть передбачуваним. Мара продовжила:

— Я завжди знала, що Перун твій тато, але ні словом, ні вчинком нікому в цьому не зізналася. Чому? Спробую пояснити. Твій батько прибіг до мене, нажаханий та вбитий горем, одного теплого літнього вечора. Говорив, що він не встиг вчасно, що всі загинули і його єдина донька також мертва. Дівчинка Птаха, та сама Перуниця, котра колись була йому за дружину і котру підступно вбили темні. А батько Сварог таки почув його молитви та благання і повернув її. Але… Іронія долі. Бо тепер вона його донька. І лежить зараз розтерзана, майже мертва, мов проста смертна дитина, та чекає кінця. А він? Бог, який не може нічого вдіяти. Бо інколи запізно буває навіть для бога. І я йому допомогла. Бо я також мати, Птахо. Як допомогла — ти добре знаєш. Учитель Посолонь прийняв тебе, наче рідну. Але він завжди в усьому був, нехай найкращим, та все ж лишень Учителем. Не став розпитувати, а чемно виконав усе, про що я просила. Научати, пильнувати, дбати.

Мара знову вмовкла. Звела очі до неба, наче вгорі, між зорями, шукала потрібних слів, а чи, може, чекала якоїсь відповіді на промовлене. Птаха німувала. Їй боліли слова. Мара вкотре важко зітхнула і гаряче зашепотіла:

— Птахо, повір мені, я не раз просила Перуна привселюдно визнати тебе донькою. Бо хіба це нормально, коли дитину при живому батькові вважають сиротою та виховують чужі люди, нехай і найкращі Учителі? Він погоджувався, казав, що це необхідно зробити, та… Не робив. Очевидно, Перун тобі пояснив, чому так чинив. Можливо, й так. Я йому не суддя. Зрештою, жодних брудних вимислів та пліток про тебе і про нього досі не було.

— Не було, — луною повторила Птаха. — Той, хто не боїться вмерти, не боїться й пліток, Маро. Той, хто пам’ятає, як помирати, боїться більше життя, аніж смерті.

Мара продовжувала видивлятися в небо. Вона не наважувалася поглянути в бік Птахи. Бо та говорила важкі, але справедливі слова. Правда робить нас не тільки вразливими, вона інколи перетворює нас на мудреців. Якщо, звісно, ми зуміємо ту правду прийняти та пережити. Птаха, схоже, зуміла.

Врешті Мара хрипким, аж рипучим від зніяковіння голосом спробувала перевести розмову на інше:

— Як все-таки гарно неври називають нічне світило — Місяцівна. Вона в них матір Сонця. Уявляєш? Тутешній люд вважає Місяцівну матір’ю Дажбога.

— Я добре знаю, Маро, цей світ та його легенди. Я тут колись вчилася і була ученицею Мирослада.

Птаха безбарвно відповіла і тільки щойно зрозуміла, як вона втомилася… Від Стрибога, Перуна, світу неврів, від свого безсмертя, від свого знання і від своєї пам’яті, яка сьогодні оскаженіла та затопила її серце болем. Заплющила очі. Коли їй нарешті дадуть спокій? Та хіба це можливо? Багато хто називає її богинею, майже всі вважають мудрою… Але яка вона там мудра? Хіба що розумна. Так, розумний, утрапивши в халепу, завжди зуміє з неї виборсатися. А мудрий? А мудрий тому і є мудрим, що з ним ніколи