Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

самого барона, а для роззяви-цирульника. Сокира в пучку різок, право карати й страчувати, — емблема Всевидющого Приказу — належала до тих зображень, що цілком здатні самі постояти за себе. Знаючи це й пам’ятаючи про спадкову запальність фон Шмуців, бідолаха-нігтяр побілів, як крейда.

— Пробачте великодушно, ваша світлосте! Ми — люди маленькі…

У душі Конрад не гнівався на цирульника за докучливість. Якби був обер-квізитор на місці не цивільного реттійця, а біженця-нелегала, то й поготів не хотів би виявитися свідком таємниць Приказу. Але брати депешу в розпарені руки, ламати печатку, псуючи все задоволення відвідин цирульні… Мимохіть Конрад помітив, що майстер-стригунець призупинив роботу над перукою і чекає, напружено зіщулившись. Із-за штори, що відокремлювала салон від лабораторії шиньйонів, блиснуло каре око власника цирульні. В оці виразно відбивалася пам’ять про зміїні ями та мінливість вдачі вельможних осіб.

— Гаразд, — змилостивився барон, ідучи на компроміс. — Нехай кур’єр увійде, розгорне депешу й піднесе мені до очей. Я сам прочитаю. Без розголошення, так би мовити, таємниць.

Бравий кур’єр виник як на помах чарівної палички. Сургуч печатки хруснув, аркуш пергаменту розгорнувся із глузливим шурхотом.

«…негайно прибути… — розбирав Конрад знайомий витончений почерк, похмуро усвідомлюючи, що його вихідний день закінчився, не почавшись, — до місця події… провулок Усікновіння Глави, будинок чотири, готель „обитель героїв“… слідчий наряд у складі дюжини лікторів вислано… провести огляд із старанністю… цим завіряю…»

І підпис.

Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу.

Перед відходом, як розраду, барон придбав у раболіпного Іридхара новий набір для манікюру. У гніздах екзотичної скриньки лежали пилочки нігтьові й полірувальні, паличка для задирок, жезл із апельсинового дерева для зсування кутикули, малі ножиці та п’ять флаконів з лаком.

Обер-квізитор першого рангу, згідно зі Статутом, повинен бути взірцем для наслідування. А відвідування цирульні, самі бачите, не завжди можна довести до логічного кінця.

Конрад фон Шмуц не зважав на забобони. І сміявся, коли йому казали, що стригти нігті в суботу — прикмета або майбутніх втрат, або приходу коханого. Але зараз, у шостий день тижня, поганяючи ворону кобилу до провулка Усікновіння Глави, він був схильний визнати наявність у забобонах зерна істини.

Гарний настрій барона як рукою зняло.

Залишався прихід коханого.

* * *

Готель заздалегідь оточили ліктори, розігнавши роззяв, нечисленних тут, на околиці, такої ранньої години. Зупинивши кобилу на розі, Конрад розглядав місце події здаля, не кваплячись наблизитися. Старий метод початку слідства, неодноразово перевірений на практиці. Перші міркування, а точніше — відчуття та передчуття, невиразні, напівсформовані, як зародок в утробі матері, несуть у собі прообраз майбутніх знахідок і відкриттів. Головне — не поспішати, не давити бульбашки-дурнички, що спливають на поверхню. Згодом, перебродивши в казані глузду, нісенітниця перетвориться на вино розуміння.

Барон знав, що схильний до сентиментів і псевдопафосу. Ну то й що? Це теж частина методу. Як і відданий йому цинізм, що чекає своєї черги в засідці.

Фасад і парадний під’їзд «Притулку героїв» не справляли враження сцени, де відбувся фінальний акт трагедії. З каштанів, що росли вздовж провулка, мирно обсипалися плоди — тверді, немов з обпаленої глини. Один каштанчик тріснув найближчого ліктора-охоронця по маківці: бідолаха зняв ківер, аби витерти рукавом спітніле чоло, і тепер ображено вертів головою. У лазуровому мундирі, підперезаний червоним поясом, огрядний, розчервонілий і спітнілий від трудів праведних, ліктор чудово доповнював картину ранньої осені. Осінь… Жовте, багряне, темно-зелене листя… Лікторів ківер — темно-синя лопасть із сукна, обшита яскраво-червоним галуном; плюмаж з рудого півнячого пір’я, латунна кокарда. Палітра щедрого живописця. Ага, ось і перша невідповідність.

Готель категорично не вписується в пейзаж.

Він чорно-білий.

Ліхтарі при вході: зліва — чорний, зі змією, що обвилася навколо стовпа, справа — білий, увінчаний оптимістичним голубом. Стулки вхідних дверей: права пофарбована свинцевим білилом, ліва — казенною тушшю, що йде на звіти й рапорти. Ліва частина будинку, від віконець цокольного поверху до черепиці на даху — кольору розплавленої, киплячої смоли; права, від входу в льох-льодовик, де зберігається їстівне, до комина — снігова цілина, незаймана, не порушена навіть пташиними слідами. І ліплення на стінах: голуби, горностаї, агнці, єдинороги й зебри-альбіноси мігрували на схід, зате захід міцно окупували аспіди, ворони, зембійські пантери й чупакабри, що ссуть кров з домашньої птиці.

Крилося в цій двобарвності щось неприємне, викликаючи відразу.

Конрад спробував згадати плітки чи чутки, пов’язані з «Притулком героїв», і врешті-решт залишився ні з чим: пам’ять відмовляла. Якась дурня, ігри золотої великосвітської молоді… ні, не ігри, а справляння рідкісного обряду, цікавого тільки вузькому колу втаємничених… Прокляття! Гаразд, згадаємо. Або подамо запит до архіву Приказу, там знайдеться будь-яка інформація — про останній приступ мігрені у Вічного Мандрівця, про місячну затримку в Нижньої Мами…

— Здравія желаєм, пане обер-квізиторе!

Ага, примітили. У кого тут око найзіркіше? — ну звісно, в прибитого каштаном. Поспішає назустріч, квапиться, спотикається від запопадливості. Он сокирка мало не випала з-за пояса. Даремно, звичайно: працівники Всевидющого Приказу будь-яких чинів і звань повинні бути статечними й вселяти повагу, нехай і в присутності безпосереднього начальства.

Спішившись, барон кинув повід лікторові, що підбіг, кивком відповів на вітання й рушив до готелю. Позаду цокали копита коня й тупотіли чоботи здорованя. Сам ліктор мовчав, очікуючи запитань. Напевно, знав барона в обличчя й пам'ятав, що той не любить базік.

А ще Конрад фон Шмуц не любив людей, вищих за нього. На жаль, таких виходила безсумнівна, огидна більшість. Тому обер-квізитор носив взуття на високих підборах і часто піддавався мізантропії.

— Що сталося? — не обертаючись, поцікавився барон.

— Насмілюся доповісти, ваша світлосте, побоїще. Бойовисько з ускладнюючими обставинами.

— Коли?

— За всіма ознаками, опівночі. Шестеро постояльців згинуло. У Білій залі розгром. З боку Четвертого тупика — сліди збройного опору.

— Опору? Кого й кому?

— Не могу знать! Думаю, постояльців цим… лиходіям, що побажали залишитися невідомими!

— Тіла загиблих? Поранені?

— Відсутні, ваша світлосте! Або вивезені, або того… магічним шляхом!

— Сусідів опитали?

— Тут сусідів — кіт наплакав. Які є, тих опитали, із старанністю…

— Ну?

— Не бачили, не чули. Замкнулися вночі на всі замки й тремтіли зі страху. Я запитую: чого, мовляв, тремтіли, якщо не бачили й не чули? — знизують плечима. Ми, кажуть, завжди тремтимо. Хоч є чого, хоч нема.

— Викид мани зафіксований? Рівень?

— Не могу знать! Нам наказали до вашої появи не доповідати про подію в Тихий Трибунал!

Знявши трикутного форменого капелюха, Конрад за косу підняв перуку й обережно почухав потилицю. Прокуратор Вільгельм, досвідчений інтриган і хитра бестія, випадкових наказів не віддає. Про конфронтацію між квізиторами Всевидющого