Рут Веа - У лісі-лісі темному

нескінченного переліку. Чоловік був одягнений, як Метт Сміт. Розкуйовджене волосся, рогові окуляри, краватка-метелик. Я клікнула на фотографію, щоб збільшити, якийсь час уважно роздивлялася, намагаючись розгледіти риси дівчини, що ховалися за волоссям. Що довше я вдивлялася, то чіткіше розуміла: це Клер. Чоловіка я не знала, жодних сумнівів.

Потім клікнула на «Інформація». З-поміж «Спільні друзі» вигулькнула Ніна да Соуза. Точно — Клер. Статус: «Зустрічається з Вільям Пілігрим». Ім’я змусило мене трохи замислитись. Дивно, проте видавалося знайомим. Але ж єдиним Вільямом, який вчився з нами, був Віл Майлз. Пілігрим. Ні, нікого з прізвищем Пілігрим я не знаю. Я клікнула на фото профілю, проте переді мною з’явилося зображення напівнаповненого келиха пива, невідомого автора.

Повернулася до фото профілю Клер, ще раз уважно придивилася, намагаючись визначити, що ж робити далі. Слова з листа Фло й далі відлунювали в голові: «Вона дуже сподівається — ти приїдеш. Вона так часто згадує тебе».

Щось стукало в моє серце. Якесь дивне почуття провини.

Я пішла не озираючись; невротична, розірвана на шмаття, так довго я намагалася сконцентруватися на тому, як жити далі, продовжувала рухатися вперед, лишаючи минуле далеко позаду. Гнала геть усі думки про егоїстичність свого вчинку, про друзів, яких лишаю. Самозбереження — єдине, що було тоді до снаги.

І ось очі Клер зустрілися з моїми, вони грайливо зиркають на мене з-під рудої перуки. Мені здалося, я читаю у них щось благальне і докірливе.

Накотили спогади. Пригадалося, як їй вдавалося змусити тебе почуватися на всі сто, просто витягнувши з дому.

Її низький мелодійний сміх, цидулки, що пускала класом, почуття гумору з нотками гріховності.

Пригадала, як ночувала, шестилітня, у неї вдома. То було вперше, коли я зосталася в когось на ніч. Я лежала на підлозі і слухала, як вона дихала уві сні. Мені наснився страшний сон, ліжко потонуло піді мною. А Клер, Клер обійняла мене, дала свого ведмедика, а потім полізла до шафи, щоб дістати чисті простирадла й закинути мокрі у прання.

Я чула голос її матері на сходах, низький та хмільний:

— Що там у вас?

— Лі розлила молоко на ліжко, матусю.

На якусь мить знову була там, минуло двадцять років, коли я була тією маленькою наляканою дівчинкою. Я й досі відчувала запах її спальні — важкий наш сонний подих, перлини для ванної на підвіконні, свіжий аромат чистих простирадл.

— Тільки нікому не кажи, — я попросила, коли ми заправляли чисту постіль. Мокрі піжамні штанці я сховала в сумку. Вона похитала головою.

— Звісно, не скажу.

Обіцянки вона дотримала.

Так і просиділа, аж раптом щось дзенькнуло з комп’ютера — нове повідомлення. Від Ніни.

То що робитимемо? Фло не здається. Чинимо, як домовилися? Н х

Я глибоко вдихнула. Поки ще не встигла передумати, надрукувала: «Ок. Згода нн».

Відповідь Ніни надійшла за годину.

Домовилися. Навіть не думай мене кинути. Я лікар. Мені відомо принаймні три способи, як тебе вбити, не лишивши жодного сліду. Н х

Знову глибокий вдих. Ще раз відкрила перший лист від Фло і почала друкувати.

Люба Флоренс (Фло?)

Я залюбки приєднаюся. Переказуй Клер, мені приємно, що вона про мене думає.

Із нетерпінням чекаю нашої зустрічі в Нортумберленді, радо погомоню з Клер.

З найкращими побажаннями Нора (проте для Клер — Лі).

P.S. Якщо будуть якісь новини, пиши на цю адресу. Стару скриньку перевіряю нечасто.

І посипалися листи… Ціла купа засмучених відповідей «ні», щось на кшталт:

— Саме на ці вихідні не зможу…

— Мушу працювати…

— Поминки… (Ніна: «Поминки точно будуть, якщо ще хтось натисне „відповісти всім“».)

— Їду до Корноулу займатися підводним плаванням. (Відповідь Ніни надійшла мені за кілька хвилин: «Підводне плавання? Невже не могла щось ліпше вигадати? Якби знала, написала б, що застрягла в шахті десь у Чилі».)

Ще кілька відмовок щодо роботи та домовленостей, серед них і від тих, що погодилися. Нарешті перелік присутніх:

Клер

Фло

Мелані

Том (трохи здивувало — у відповідь на це Ніна мені надіслала: «???»)

Ніна

Я

Лише шестеро. Малувато для такої зірки, як Клер. Принаймні як для тієї, шкільної. Проте все було так спонтанно.

Може, тому вона мене й запросила? Зібрати хоч когось із залишків? Та Клер, котру я знала, запросила б виключно тих, кого хотіла, зробила б з того закриту ексклюзивну вечірку лише для обраних.

Тоді чому? Чому запросили мене?

3

Листопад настав на диво швидко. Докладала максимум зусиль, щоб не думати про всю цю пригоду і сконцентруватися на роботі. І ось чотирнадцяте листопада, з валізою в руці виходжу з потяга у Ньюкаслі назустріч похмурому, холодному ранку. Ніна позаду димить самокруткою, скаржиться на Англію. Я купую в кіоску каву. Це вже її третя дівич-вечірка цього року (затягується). Вона витратила майже п’ятсот фунтів на останню (затяжка), а ця потягне навіть на більше, якщо рахувати ще й весілля (видих). Якщо вже цілком відверто, то простіше було б виписати чек на сто фунтів, а решту приберегти для відпустки. Тицяючи цигарку об свій тоненький підбор, Ніна запитувала, чому їй не дозволили приїхати з Джес?

— Бо це дівич-вечірка, — повторювала їй. Кава в руці, я шкандибаю за Ніною до паркувального майданчика. — У тому ж і сіль — хвости залишаємо вдома. Бо тоді чому не запросити б того триклятого нареченого і не замутити б з ним?

Намагаюся не лаятися, але з Ніною даю слабинку. З нею моє лихослівне єство вистрибує назовні.

— Досі не водиш? — питає Ніна, поки ми намагаємося запхати валізи в багажник орендованого Форда.

— Так і не набула цієї життєво необхідної навички. Вибач, — стенаю плечима.

— За що? — вона схрестила свої довгі ноги на сидінні водія, ляснула дверцятами, дістала ключі. — Ненавиджу бути пасажиром. Водити машину — це як співати в караоке. Для самого себе — ти неперевершений, а іншим видаєшся смішним та тривожним.

— Просто… Знаєш… у Лондоні машина — це більше розкіш, ніж необхідність. Що скажеш?

— Сама до батьків трамваєм їжджу.

— Ну що ж, — я дивилася у вікно, поки Ніна заводила машину. Автівка трішки почхала на майданчику, поки Ніна розібралася що до чого. — Австралійці відстають із Вольво.

— От дідько. Я забула, що твоя мама емігрувала. Як його там звати? Твого вітчима?

— Філіп, — і чому щоразу, коли промовляю його ім’я, я почуваюся набурмосеним підлітком? Звичайне собі ім’я.

Ніна допитливо зиркнула на мене, потім перевела погляд на навігатор.

— Наліпи його, будь ласка, та введи адресу, що