Конор Костик - Епік

class="p1">Вона зухвало усміхнулася Ерікові, й серце йому аж підскочило: міміка її обличчя була жвава, наче в живої жінки. Команда «усміхнись», яку він давав будь-якому зі своїх попередніх персонажів, приводила тільки до того, що сірі багатокутники їхніх голів виконували мімічний рух, який годі було відрізнити од гарчання. Ерік голосно засміявся, розганяючи хмару своєї недавньої смерті. Як кумедно! Вона, можливо, не проіснує й тижня, надто коли взяти до уваги його план, але він уже пройнявся ніжністю до свого нового alter ego, другого Я. Він виставить її, і вона викличе численні запитання. Вона більше скидалася на НІП — породжений комп’ютером He-Ігровий Персонаж, ніж на персонаж гравця.

# ПОМАХ НА ПРОЩАННЯ

Прощаючись, вона махнула рукою.

Від’єднавши навушники та рукавички од комп’ютера, Ерік випростався й потягнувся. Знову потер вуха, затерплі після чотирьох годин перебування в навушниках — чотирьох неоціненних годин, даних йому, щоб він мав змогу наздоганяти інших персонажів «Епіку» своєї вікової групи.

Поки він заглиблювався в «Епік», землю непомітно вкрили сутінки. Батько-мати й сусіди, певне, вже повернулися із саду. Мабуть, ретельно чистять від іржі залізні інструменти або готують вечерю. Миготливе світло в коридорі свідчило, що внизу палахкотить вогонь. Пора йти і слухати, як йому докорятимуть. Ерік повагом і повільно спускався голими дерев’яними сходами.

— Хай йому біс! — долинув з кухні материн голос.

— Що сталося, мамо? — запитав Ерік, заходячи до кухні.

— Ой, Еріку, я й не знала, що ти вдома, — зітхнула мати. — Піч не горить як слід. Гарячої води взагалі немає.

Вона видавалася втомленою, але потім її обличчя засвітилося надією:

— Ну, а сьогодні ти маєш успіхи?

— Що ж, і так, і ні. — Аж ніяк не бажаючи розчаровувати її, Ерік підійшов до столу й сів, дивлячись на плетену солом’яну підставку.

— І так, і ні?

— Я загинув. Але дізнався…

— О ні! Невже знову? Ох, Еріку, чому тобі так не таланить? Скоро випускний турнір, і ти не матимеш шансу. — Зненацька мати замовкла. Адже обоє знали, що вона казатиме далі. Сіла за стіл і дивилась на сина, аж поки з її очей потекли сльози. Не маючи сили дивитися на неї, Ерік, тяжко засмучений, вивчав свої руки. Він чудово розумів її, але дотримувався свого нового, нетрадиційного підходу до гри.

— Еріку, послухай мене задля твого власного добра. Батька й мене невдовзі кудись переселять, але ти однаково маєш шанс виграти якийсь варіант вибору свого майбутнього. Я просто не розумію, чому ти відкидаєш його.

Ерік не відповів, не бажаючи ще дужче засмучувати матір, але й не готовий погодитися з її думкою.

— Побачимо, що скаже батько. — Фрея підвелася й відчинила двері на подвір’я. — Гаральде, ти можеш зайти? — гукнула вона.

— Уже готова вечеря? — Еріків батько заніс до хати з дровітні оберемок дров. Усміхнувся Ерікові, але швидко відчув настрій: — Що сталося?

— Ерік знову загинув.

— Хвилиночку.

Мати і син мовчали, поки Гаральд складав дрова. Ерік аж похолов усередині від тривоги. Батько повернувся, струшуючи трісочки зі светра.

— Хто переміг тебе, сину? — неприязно запитав Гаральд.

— Знову Червоний Дракон, — з неохотою відповів Ерік, бо створювалося враження, ніби він тупий. Йому було важко пояснити.

— Знову? Це ж укотре? Втретє? — сів навпроти сина Гаральд.

— Учетверте.

Гаральд повільно кивнув головою:

— А скільки гравців до тебе відмовлялося далі боротися з ним?

— Не знаю, — лаконічно відповів Ерік. — Я відмовлюся тільки тоді, коли пересвідчусь, що боротися неможливо. Проте я маю свої причини. Його можна перемогти.

— Якщо так, чому досі ще ніхто не вбив Інріата, Червоного Дракона? — підвелася мати, склавши на грудях руки.

— Бо вони надто зосереджувались на боротьбі, щоб побачити те, що відкрилося мені.

— Що саме? — запитав Гаральд.

Ерік підняв очі від підставки, якою гралися його руки. Суворість у батьковому голосі поступилася нотці щирої цікавості.

— Характерну для дракона схему нападу, — квапливо відповів Ерік. — Бачиш, він атакує не найближчого супротивника, а того, хто завдає найбільшої шкоди.

— Розумні створіння зазвичай і чинять так, — кивнув Гаральд.

— Так. Але він розвертається серед атаки, якщо вирішує, що більшу загрозу становить якась інша постать.

— Ну?

— Треба точно розрахувати час, а розмір шкоди має бути однаковим. І тоді, якщо розставити як слід групу з трьох-чотирьох гравців, можна домогтися, що дракон усякчас кидатиметься на іншу мішень, насправді не вражаючи нікого.

— Я розумію твій задум, — похитав головою Гаральд, — але «Епік» спроектований дуже добре. Вони б ніколи не лишили такої прогалини в захисті дракона. Це, мій сину, нездійсненні наміри.

— Якби я показав тобі, ти б повірив.

— Еріку, це несправедливо, — сердито гримнула чашкою по столу мати. — Адже ти знаєш, що батько не може увійти в «Епік».

— Сину, ти знову мені дорікаєш? — зітхнув Гаральд, але, здається, не розсердився. Простяг руку й поплескав Еріка по руці. — Слухай, ти видатний гравець. Ти був ним, відколи вперше вдягнув навушники. Твої рефлекси бездоганні, й ти розумієш хитрощі та загадки, що їх накидає тобі світ. Але тепер ти дуже відстав. Поглянь на Б’єрна…

Ерік урвав батька глузливим сміхом. Гаральд спохмурнів:

— Б’єрн — поважний і статечний гравець. Кожна група потребує такого, як він. Б’єрн тяжко працює. Має невеликі, зате певні здобутки. В нього добрий і сильний персонаж. Мабуть, найкращий у школі.

— Мабуть, у малій сільській школі. Але він — ніщо порівняно з гравцями Майклгарда. А це означає, що, діючи як Б’єрн, ми ніколи нічого не доб’ємося від Центрального Комітету. Розумієш, я маю на увазі те, що нас збираються переселити. Як уникнути цього лиха? Треба ставити перед собою високі цілі.

— Що ж, Ерік має слушність. Коли востаннє вбивали дракона? — Гаральд глянув на сина, а потім несподівано усміхнувся: адже вони обидва знали відповідь.

— Тридцять років тому група з Майклгардського університету вбила Мнана Сорта, Чорного Дракона зі Снігових гір.

— І де вони тепер? Я й не дивуюсь, що майже всі вони стали членами Центрального Комітету, — сам відповів на своє запитання Гаральд.

Фрея, вочевидь роздратована таким поворотом розмови, підвелася, й невдовзі в кухні загримотіли шухляди з посудом.

Гаральд подивився на Еріка пильним поглядом блакитних очей, які, здається, оцінювали його. І прошепотів:

— Слухай, Еріку. Твоя мати аж захворіла. Вона вже й заснути не може вночі. — А потім заговорив досить гучно, щоб чула й дружина: — Тож будь серйозним, Еріку. Якщо ти щовечора входитимеш в «Епік» після роботи, то, можливо, ще матимеш змогу підготуватися до випускних змагань.