Мирослав Іванович Дочинець - Синій зошит

якщо судиться тобі спізнати лише одну жінку, все’дно розкриється вона тобі в трьох лицях: насолоді, гіркоті й розраді. І нич не втратиш, ще й здобудеш. Але слід затямити: жінка нам не дається і не віддається; жінка — посилається нам.

Жінка — не поклик, а покликання.

Маленька дівчинка (було се в болотному краї Білої Руси) навчила мене, бувалого й тертого випробами бурлаку, безхитрісному способу мирного спочивку: «Засинайте з гарним спогадом — і усміх залишиться на устах до ранку». Так усе просто й мило.

Я й досі молюся, аби те дівча і її насіння мало високу долю.

Буває, чхнеш — і в очах аж просвітиться. І з хворотою так. Буває, заслабнеш тілом — а в душу наче яснота прийде. Може — щоб прояснити тобі нову потребу: як душа наша духом очищається, так і тіло треба звільняти від зайвини, що обтяжила.

Все держиться на коромислі рівноваги: як тілесне, так і духовне. І одне одним підпирається.

Все життя я тягнувся до високостей вселюдської культури. І все життя силкуюся обернути надбане для корисної потреби мого люду. Щоб зберегтися йому в здоров’ї, силі, волі, мудрости і майстерности. Себто — зберегтися і піднестися, яко народ. Власне, се і є головне моє служебне діло. Всі инші повинності — лише для обслуги його.

Кождому з вас теж можу нараяти: мостіть одну дорогу, прямуйте в один бік. Як той каменяр із молотом, бийте в одно. І тоді центр усього світу, сила всього живота вселиться у ваше служебне діло. І ви здобудете на сій ділянці виграш. Правда, треба бути готовим до того, що все инше, побічне, може змаліти і зникнути.

Такий закон концентрації сили. І водночас закон пожертви.

Давні люди, які придумували слова, були мудріші за нас. Вигадали слово «рай» і довго не думали над тим, як назвати свою материзну — край. Країна. Україна. Навіть крихітний клапоть землі може бути раєм, якщо є рай у серці.

А ми кажемо: добре там, де нас нема.

Коли поранити сосну, земля пошле їй через стовбур ліки — смолу, що затягне, загоїть рану. Хіба се не підказка нам?! Із ранами своїми звертаймося до землі, до природи, до Неба — і будуть нам ліки.

Бо хіба ми гірші, хіба маліші за дерево?!

Усім багатствам, усім вигодам, усім принадам і всім жінкам, які в житті були мені не доступні, складаю я нині подяку. Бо се були не втрати — а набутки, не поразки — а пожертви, не розчарування — а досвідчення. Втрачаючи дещо, набував я щось.

Недоступне — се не вершини, які ти не здобув; недоступне — се узбіччя, які ти минув на своїй дорозі.

Рятуйся чистотою

Коли мене запитують, що помогло мені перебороти лихоліття, вберегти себе і рівновагу духу, я довго не думаю над відповіддю: «Чистота. Чистота тіла, душі, потреб і помислів». У молоді літа се давало мені захист і снагу в протиборстві зі злом. У чистоті я був, як у броні. В поважному віці се є моїм опертям, становим хребтом, що тримає підупалі сили.

Кріпися в чистоті. Рятуйся чистотою. Служи чистоті.

Я давно вже не той, що переже. Не такі спорі руки, не такі бистрі ноги, не таке гостре око. І в дорогу вже не так легко пускаюся, як переже — тримаюся свого малого обширу. Проте добре знаний мені, Світовану, світ сам приходить до мого порога. І ходить поруч, як вірний пес. І доносить мені безгомінні новини, кладе печаті на близькі предмети — і я зчитую ті знаки — і пізнаю глибинний рух доби та далекий відлунок прийдешнього.

Світ ходить колами. І ми, його живі частинки, також.

Тому ми вічні в сій круговерті.

Чоловіка годі зламати. Якщо лише сам він не ламає вірности. Вірности самому собі, вірі, жінці і своїй материзні.

Сила вірности — се непереломний сніп колосків твоєї цілости.

Старості більше бояться молоді, ніж старі. Бояться втратити вигоди і втіхи молодости. А що боятися тому, хто не має що втрачати?! Чим більше я маю літ, тим менше я їх боюся. Вони — моє надбання, моя постійна подорож, в якій немає часу озиратися назад і журитися завтрашнім днем. Довгі роки дарують довгі дні, позбавлені спокус і страхів. Можна назвати їх многими і благими літами, як співається в духовному славні. Або заслуженою пристанню тихої води.

Бо старість — то є сталість і терпіння.

Вмирати — означає уміряти. В словах заховані для нас підказки. Отже, уміряти — зводити все до меншої міри. Відмірювати сили і провадити розмірений тривок. Надходить час, коли ми починаємо спускатися з гори в долину. Сил тратиться менше, їх можна розтягти надовго. Ліпше сам собі діли, уміряй, ніж має хтось урізати. Радіючи маленьким благам щодень, думай про смерть, — так радили давні гречани.

Правда, наш люд каже про се веселіше: збираєшся вмирати — сій жито.

Доброчесність не має бути зусиллям.Треба мати завжди і в усьому надію на благість. Тоді доброчесність стане для тебе потребою, звичкою.

Ми не прийшли з порожнечі. І ми не вроджені з нічого. Ми — посланці тих, що йшли перед нами. І до чогось дійшли. Щоб ми з того почали і теж до чогось дійшли. Се — безкінечний путь усіх і кождого. Залишаймо на сій дорозі надбань щось своє.

Се — наші віхи у безмірі вічности.

Я просто пливу. А инші думають: він знає, куди плисти, треба держатися його напрямку. І кидаються у ріку чужого досвіду, чужих сумнівів і помилок.

А я просто пливу — до берега.

Найбільше боїмося невідомого, непізнанного. Коли воно наблизиться, відкриється — у нас зароджується сила спротиву. Тому ворога, внутрішнього чи зовнішнього, слід якомога раніше викривати.

Буря вдалині страшніша, ніж над головою.

Кождий народжується з хистом. Та не кождий упізнає його в собі. Хтось злегковажить сим, хтось обере легші труди, хтось злякається покути. Я теж не зважився стати годованцем муз, хоча казали, що не обійдений талантами. Зате мав доволі знайомців серед людей творчости. І завсігди їх любив, тих, що