Деніел Кіз - П'ята Саллі

Через півгодини вона прикотила інвалідне крісло та провезла Саллі ліфтом на п’ятий поверх, далі коридором до кабінету соціального працівника. Табличка на дверях повідомляла «Міс Берчвел».

— Я залишу Саллі з вами, — сказала Ванеллі, кладучи планшетку з історією хвороби їй на стіл. — Її переправили до вас із відділення невідкладної допомоги.

Міс Берчвел, яка мала на вигляд десь під шістдесят, була невеличкою жінкою, схожою на пташку, з окулярами в формі «котячого ока» та волоссям синього відтінку, і Саллі здавалося, якщо цю пані чимось налякати, вона залопоче крилами і полетить геть.

— Почнімо із загальної інформації, — сказала міс Берчвел. — Скільки вам років?

— Двадцять дев’ять. Розлучена. Закінчила середню школу. Двоє дітей — двійнята — хлопчик та дівчинка. Ними опікується мій колишній чоловік. — Саллі настільки часто перераховувала цей перелік фактів, що тріскотіла так, наче то був запис автовідповідача.

Вона знала, що міс Берчвел, мабуть, здивована, чому це право опіки над дітьми віддали чоловікові.

— Мені потрібна допомога, — сказала Саллі. — Я мушу поговорити з кимось щодо своїх відчуттів.

Міс Берчвел глянула на перший аркуш історії хвороби та скривилася.

— Перед тим, як ми продовжимо, Саллі, ви повинні зрозуміти, що самогубство не вирішує жодних проблем. У нас тут є формуляр, і я хочу, щоб ви його підписали. В ньому вказано, що ви погоджуєтеся не вчиняти спроб самогубства, доки лікуватиметеся в мене чи у будь-якого іншого лікаря, якого я вам порекомендую.

— Не думаю, що можу це підписати, — сказала Саллі.

— Чому ж ні?

— Я можу не дотриматися обіцянки, бо, мені здається, я не контролюю всі свої дії.

Міс Берчвел відклала олівець та глянула Саллі у вічі:

— Можете розповісти про це, будь ласка, детальніше?

Саллі склала долоні.

— Знаю, це звучатиме мов якесь божевілля, але часом мені здається, що всередині мене існують якісь інші сили. Щось чи хтось робить речі, в яких потім звинувачують мене.

Міс Берчвел відкинулася на спинку крісла, постукала по столу ручкою, а тоді нахилилася вперед і записала щось у своєму блокноті. Вона відірвала сторінку та подала її Саллі.

— Тут ім’я та адреса одного знайомого психіатра, який працює в Клінічному центрі психічного здоров’я Мідтауна[8] на Мангеттені. Він також проводить приватні сеанси. Зазвичай не працює з пацієнтами, які раніше намагалися накласти на себе руки, але, враховуючи ваші відчуття, що ви не контролюєте власні дії, думаю, він зробить виняток.

Саллі глянула на ім’я. Роджер Еш, психіатр.

— Ви думаєте, я божевільна?

— Я такого не казала. Я недостатньо кваліфікована та не маю необхідного обладнання, щоб взятися за вашу проблему. Вам потрібно звернутися до когось, хто краще допоможе.

Саллі сиділа тихо, а тоді кивнула.

— Я зателефоную доктору Ешу та розповім про вашу ситуацію. Та спершу я б хотіла, щоб ви підписали угоду про невчинення самогубства.

Саллі взяла ручку та повільно вивела Саллі Портер. Я вислизнула назовні й також підписалась — Деррі Голл. Міс Берчвел вдала, що нічого не помітила, тільки очі округлила, а коли підвелася, щоб закінчити розмову, Саллі зрозуміла, що та таки відлетіла геть.

Саллі залишила лікарню, а доки прямувала два квартали до наземної станції метро лінії Брайтон-Біч, намагалася пригадати, як туди потрапила і що взагалі сталося, але це було суцільним провалом. Тривога та неспокій не полишали її весь шлях в метро до Мангеттену.

Через годину вона вийшла на Сімдесят другій вулиці, поїхала міським автобусом до Десятої авеню та пройшла шість кварталів на південь до своєї квартири. Було майже зовсім темно, тож вона міцно стиснула сумочку, нервово роззираючись довкола, доки підходила до цегляного будинку. Вона втішилась, коли побачила відвідувачів у швейному ательє містера Ґрінберґа, що розташовувалось по сусідству. Вона завжди намагалася повертатися додому до того, як містер Ґрінберґ зачинятиме майстерню. Хоча старому кравцю було вже сімдесят п’ять, вона почувалася безпечніше, коли йшла вулицею, знаючи, що неподалік хтось є.

Вона вибігла нагору трьома сходовими майданчиками, перевірила двері, щоб упевнитися, що їх не виламали, і зайшла в середину. Вона зазирнула у всі чотири кімнати, комірчини, під ліжко, двічі перевірила віконні засувки, а коли впевнилася, що в квартиру ніхто не проникав, ще раз перекрутила три замки в дверях, зачинила ланцюжок на дверях і завалилася в ліжко.

Завтра їй допоможуть, подумала вона. Психіатр мав би знати, що робити. Вона все йому розкаже.

Я планувала завтра вийти назовні та сходити за покупками, але подумала, що краще не втручатимуся та тільки спостерігатиму. Чому б ні? Послухати, як Саллі намагатиметься розповісти про нас психіатру, очевидно, буде цікаво.

Два

Саллі вирушила до приватного кабінету лікаря Роджера Еша на П’ятдесят сьомій по Лексінґтон-авеню, одягнена в свою улюблену, розшиту квіточками, сукню. Довге чорне волосся вона заплела в косу у вигляді корони, як на фотографіях її бабусі-польки. Я б на її місці вдягнула біляву перуку.

Вона сіла в приймальні та склала руки на колінах, ніби очікуючи, що хтось почне її обслуговувати. Коли медсестра відіслала її в кабінет, і Саллі побачила, що сам психіатр був досить привабливим, це її злякало. Я подумала, що він просто чудовий — мій улюблений тип чоловіків, схожий на акторів, яких беруть на головні ролі. Йому було ледь за сорок, високий та худорлявий, закладаюся, в коледжі він грав у баскетбол. Пасмо чорного волосся постійно падало йому на очі. Але що мене насправді причарувало, то це його брови — ну, ви ж знаєте? — чорні та кущасті, що тяглися переніссям та сходилися в майже суцільну лінію. Мене надзвичайно приваблюють гордовиті зрілі чоловіки. Він міг цілком і повністю розраховувати на мою допомогу.

Я щосили намагалася вибратися, щоб поговорити з ним, але Саллі постійно терла потилицю, і через неї у мене боліла голова, тож мені не пощастило. Вона не дозволяла собі розслабитися перед ним, і я засмутилася, бо справді хотіла познайомитися. Судячи з того, як він на неї дивився, я зрозуміла, що жодного враження на нього вона не справляла. Його глибокі очі зберігали тільки спокій та професіоналізм. Так на Саллі дивляться більшість чоловіків. Вона така безбарвна, що нею ніхто й не може зацікавитись. Я сказала собі: Деррі, прийде і твоя черга. Вона не триматиме тебе тут вічно.

— Міс Берчвел дзвонила та розповіла мені про вас, — сказав він. — Я очікував зустрічі з вами, Саллі. Можна називати вас Саллі? — Його голос був глибоким та м’яким, як у дикторів вечірніх новин.

Вона кивнула, але опустила погляд на підлогу, й це