Руслан Володимирович Горовий - Казки на ніч

Скинулися, купили. Я її під скло, дістав свій ФЕД, наклацав цілу плівку. Проявив.

Уявіть загальну картину. Допоки я там ворожу з бачками, проявітєлями, закріпітєлями, під будинком сидить ціла шобла і чекає падіння Вовиної імперії.

Одним словом, усе вдалося. Надрукував я того Рембо десь три чи чотири пачки по десять фоток. Розібрали хлопці, пішли, задоволені, по домівках.

Аж увечері виходжу, а під парадняком мене вже чекає Вовка і ще двоє дебелих пациків, представників третьої шкільної гілки цивілізації — бандітів.

— Оно він, — тицьнув у мій бік Вовка й відійшов.

Ну що, робити нема чого, підходжу до цих двох старших. Аж раптом бачу, йой, один з них мій далекий родич. Той, бачу, теж мене впізнав. І якось так уся мізансцена різко міняється в бік «о, малий, привіт, а я оце думаю, ти не ти, як справи, а пам’ятаєш, як ми ото в селі у твоєї баби на веранді у війнушки грали?»

Бачу, Вовка скис. А за кілька хвилин, отримавши підсрачника від мого родича, побіг у бік заходу сонця.

Так я перейшов з лошків до бандітів.

Без війни

Щоб пожити у світі без війни, треба прожити дуже мало. Якщо дуже пощастить, то років п’ятдесят, а зазвичай і того менше.

У моїй родині єдиним, хто прожив усе життя і не воював, був мій батько — Володимир Васильович. Насправді навіть він застав війну — війну в Афганістані. Однак ця війна була не на його батьківщині й він на неї не потрапив, тож її можна не рахувати.

Народившись по війні, мій батько фактично все життя пропрацював вільнонайманим у військовій частині. Він був механіком. І, мабуть, гарним механіком, якщо врешті став старшим механіком частини. Однак річ не в тім. Якби мій батько прожив на дванадцять років довше, до сьогодні, то вже жоден з моєї родини не жив би в час без війни на своїй землі.

Прадіди пройшли Першу світову і громадянську. Діди — Другу світову. Про батька зрозуміло. Тепер я і мої діти. Навіть якщо ми не триматимемо зброю в руках, то війну на своїй землі застали точно. Двадцять три роки розбудови країни за кілька місяців перекреслила купка недолюдків з автоматами. А найбільш прикро, що їм допомагає країна, яку особисто я, як і мій батько, як і всі родичі до цього часу, вважав братньою.

Виявилося, брати бувають різні. Брат може прийти і за правом сильного забрати сарай і розвалити тобі півхати, щоб пересунути межу. А коли збереться село, схопити каменюку й зі словами «не лізьте в родинні справи, бо наверну» стати під твоїми воротами.

Я інколи ловлю себе на думці, що, якби я міг розказати батьку або дідам про те, що тут відбувається, вони б не повірили. Однак реальність часто неперебачуваніша за будь-яку вигадку.

Все продумано

— А шо будем робить, якшо, не дай бо’, попадем під обстріл?

— Не сци, Руся, у нас усе продумано!

За вікнами буса ще Харківщина. Скоро Ізюм, а там і Слов’янськ, своєрідні ворота в зону АТО з півночі. Їдемо вже довго, говорити про щось треба, ото й теревенимо про «не дай бо’».

— Ну і шо в нас продумано?

— По-перше, у нас є чотири каски і чотири броніки. Звісно, від якогось там «граду» або «тайфуну», або чим вони там по наших луплять, ця красота не врятує. Однак якшо вдягнути заздалегідь на під’їзді до небезпечного місця, то від куль або осколків, як то кажуть, уполнє.

— Да, усьо серйозно.

— А то? Це ж тобі не цацкі-пєцкі, підготувалися сурйозно.

Потім було не до розмов. Блокпости, розвантаження в різних точках, ночівля під канонаду, знов сотні кілометрів, знов розвантаження. Аж ось від’їхали від кінцевої точки. У бусі стало просторо, аж ніби занадто. Дивлюся — чогось не вистачає.

— А де броніки?

— Ну… Я віддав два пацанам. Вони зазирнули, побачили і спитали, чи можна. А як я скажу не можна? Ото й віддав. І каски ще віддав.

— Ну й правильно. Їм потрібніше.

— Та да. Якось обійдемося. Тим більше, шо два броніки на чотирьох таки є.

— Якщо шо, то в один вліземо.

— Ги-ги.

Зайві гроші

Оболонь. Набережна біля церкви. Йду собі, нікого не займаю. Аж назустріч троє пацанів. На вигляд років по вісімнадцять, не більше. Такі собі хіпстери, усі яскраво вбрані, модні.

— Мужчіна, — каже один, найвищий, — у вас трьох гривень зайвих немає?

— Шо? — Я від несподіванки аж оторопів.

Я, власне, з тих років і місць, де коли троє підходять до одного із фразою штибу «дай дєньог», то далі варіантів немає — буде бійня.

— Що тобі дать? — ще раз перепитую.

— Ну три-чотири гривні нам з пацанами на водичку. Пити хочеться.

І, такі смішні, обступають. Двоє з боків позаду мене заходять.

Мені такі запитання боялися ставити і в сімнадцять років. А тут, чи то я постарішав, чи то хлопців увело в оману, що я саме постригся-побрився.

— А чого ж, — кажу, — не дать. Я тут усім роздаю. Церква ж оно. То кого першим інвалідом зробить? — І головне, тихо так, спокійно кажу, аж не схоже на мене.

Двоє задніх одразу відскочили далі. А той, що найвищий, якось побілів.

— Вибачте, — каже, — ви не так зрозуміли. — І теж задом хамиль-хамиль.

Зникли, одним словом. А я став і думаю: а може, вони й справді водички хотіли?

В холі

Вони стояли посеред холу. Навіть не обійнявшись, а ніби увіткнувшись, притиснувшись один до одного. Обом трохи за двадцять. Один у рваному підгорілому камуфляжі, із замотаним плечем і ногою, другий у чомусь сиво-лікарняному, із культею замість руки.

Стояли мовчки, непорушно, ніби перетворилися на скелю. Люди в госпіталі притихли. Ні, не завмерли, не спинилися, роздивляючись їх, просто проходили повз тихо-тихо, так, неначе боялися, що зайвий звук може розвалити цей пам’ятник війні.

Старенька чи то санітарка завмерла далі в коридорі й беззвучно плакала.

— Отой, ніби Саня звуть, прибув до нас чотири дні тому. Там травматична ампутація долоні, легені обпалені, ну і купа дрібніших травм. Увесь час переживав, що там пацани лишилися, рвався назад. А цього щойно привезли. Ще з сімома іншими. Прийшов борт з Дніпра, всі хлопці з різних підрозділів. А ці двоє з одного.

Ми вийшли на вулицю. Знадвору крізь скляні двері непорушні фігури було так само добре видно.

— Лікарю, — підбігла до нас жіночка-медик, — його ж забрать треба. Уже мити час і глянути, шо