Ден Сіммонс - Смерть кентавра

і кожен день десять по першій, відразу після обідньої перерви і перед уроком англійської мови, Кеннан сідав у м’яке крісло, а двадцять сім учнів втискалися на килим в кутку кімнати й розповідь продовжувалася.

Джернісав’єн і Доббі віддали свої дві останні монети за вхід на велетенську арену, де був запланований бій Рауля з Непереможним Шрайком. Навколо них були темні алеї та гострі дахи легендарного Карвнала. Вони протиснулися з натовпом крізь вхідний тунель і вийшли в багатоярусний амфітеатр, де сотні смолоскипів кидали на трибуни химерні тіні.

Навколо круглої ями юрмилися всі раси Гардена, а вірніше, всі раси, які вижили після протистояння зі злими Чаклунами: вкриті каптурами Друїди, деревні жителі з Великого Лісу; група пухнастиків у своїх яскравих оранжевих мантіях; багато воїнів-ящерів, що сичали, і сміялися, і кричали; коренасті малюки з Болотного Народу і сотні мутантів. Нічне повітря заповнювали дивні звуки і ще дивніші запахи. Торговці перекрикували шум, вихваляючи смажені крильця арго та холодне пиво. Бригади робітників на арені засипали піском калюжі крові в місцях, де попередні учасники Гри Смерті програли Шрайку.

-- Чому він повинен битися? – запитала Джернісав’єн, коли вони зайняли свої місця на грубій лавочці.

-- Це єдиний спосіб заробити тисячу кредитів, необхідних щоб завтра вранці вирушити на південь на Небесному Галеоні. – відповів Доббі тихо. Високий мутант сів біля нього на лавочці і йому довелося потягнути за кінчик своєї пурпурної накидки, щоб звільнити її.

-- Але чому б нам просто не піти з міста чи сісти на пліт? – наполягала Джернісав’єн. Хвостик неокішки махався туди-сюди.

-- Рауль все пояснив, -- прошептав Доббі. – Чаклуни знають, що ми в Карвналі. Напевно, вони вже контролюють міські ворота і доки. До того ж, пішки чи на плоту, нам ніколи не відірватися від їхніх летючих платформ. Рауль має рацію, це єдиний спосіб.

-- Але ніхто не може перемогти Шрайка! Згоден? Його генетично створили як машину для вбивств під час Війни з Чаклунами, хіба ні? – жалюгідно сказала Джернісав’єн. Вона примружилася так, наче світло від смолоскипів різало їй очі.

-- Так, -- відповів Доббі. – Але він не мусить перемогти щоб отримати тисячу кредитів. Досить протриматися три хвилини на одній з ним арені.

-- Комусь це коли-небудь вдавалося? – прошепотіла Джернісав’єн нерівним голосом.

-- Ну… гадаю… -- почав Доббі, але його обірвав звук фанфар з арени. Шум в натовпі відразу стих. Здавалося, що смолоскипи запалали яскравіше і з одного боку широкої ями піднялася важка герса.

-- Що таке герса?

-- Це великі, важкі ворота з шипами внизу. Очі всіх присутніх на стадіоні звернулися до чорного отвору в стіні. Настала така глибока тиша, що можна було почути потріскування і сичання смолоскипів. І тоді вийшов Шрайк.

Він мав два метри тридцять сантиметрів росту і виблискував у світлі немов відполірована сталь. З різних частин його гладкого, металевого екзоскелета виступали гострі, як бритва шипи, схожі на леза коси. Його лікті та коліна захищали кільця природної броні, також вкриті короткими шипами. Один шип стирчав навіть з високого чола, прямо над червоними, багатогранними очима, що сяяли наче вогняні рубіни. Замість рук в нього були лапи з п’ятьма кривими, металевими лезами, які стискалися і відкривалися так швидко, що виднілися тільки розпливчаті обриси. Від лап доносилося вжик-вжик.

Шрайк повільно рухався на середину арени, похитуючись, немов статуя з гострими краями, що вчиться ходити. Він підняв голову, клацнув бойовим дзьобом і його червоні очі оглянули натовп, наче шукаючи майбутні жертви.

Раптово тишу прорвали сотні глядачів, які почали свистіти, глузувати і кидати малі предмети. Шрайк зустрів все це нерухомо і мовчки, немов не помічаючи шуму і шквалу метальних снарядів. Тільки раз – коли велика диня вилетіла з трибун прямо в голову Шрайка – тільки тоді він зволив поворухнутися. Але як він поворухнувся! Шрайк відскочив убік на шість метрів з такою неймовірною швидкістю, що на секунду ця жахлива істота стала невидимою. Натовп благоговійно замовк.

Тоді знов загриміли фанфари, відчинилися високі, дерев’яні двері і з’явився перший учасник Пізніх ігор. Це був кам’яний гігант, дуже схожий на того, що гнався за Доббі, коли вони переходили через Серпанкові гори. Але цей був більший – щонайменше три з половиною метри росту – і виглядав немов складався з суцільних м’язів.

-- Сподіваюся він не переможе Шрайка і не забере нагороду перш ніж Рауль вийде битися, -- сказав Доббі. Джернісав’єн кинула на мавпу-чарівника осудливий погляд.

Все закінчилося за двадцять секунд. Щойно противники стояли один навпроти іншого, а за мить Шрайк знов знаходився посеред кола, а кам’яний гігант лежав у різних частинах арени. Деякі шматки все ще здригалися.

Було ще чотири учасники. Двоє були явними самовбивцями – їх натовп голосно засвистав – один -- п’яний воїн-ящір з потужним арбалетом, а останній – лютий мутант з власною бронею і бойовою сокирою вдвічі більшою за Джернісав’єн. Жоден не протримався й хвилини.

Тоді знов загриміли фанфари і на арену легким галопом вбіг Рауль. Джернісав’єн дивилася крізь пальці, як красивий кентавр, верхня частина тіла змащена олією і блискуча, наближався до нерухомого Шрайка. Рауль мав тільки свій мисливський спис і легкий щит. Ні – зачекайте – на ремінці навколо шиї висіла маленька пляшечка.

-- Що це? – запитала Джернісав’єн загубленим і тремтячим голосом.

Доббі відповів не відводячи погляд від арени.

-- Хімікат, який я знайшов у Людських Руїнах. Дай Боже щоб я змішав його правильно.

На арені Шрайк розпочав свою атаку.

Дорога Уітні,

Так – ти маєш цілковиту рацію – ця місцевість дійсно забута Богом і людьми. Інколи я спускаюся по вулиці (мій “дім” тут знаходиться на пагорбі, звичайно якщо можна назвати домом мебльовані кімнати в старому, напівзігнилому, цегляному будинку) мені на очі потрапляє Міссурі