Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Зрада — це не помилка. Це вибір. І за нього треба платити.

Ми дізналися випадково. Один із наших людей перехопив повідомлення, яке Харб відправив конкурентам. Координати складу, дата прибуття товару — все зливалося. Вони хотіли нас підставити. Спокійно. Тихо. За нашими ж спинами.

— Тварюка, — кинув Єрат, стискаючи кулаки. — Я ж йому особисто давав слово, що він під моїм захистом.

— І тепер твоє слово втоптане в бруд, — холодно відповів я. — Ми не дамо цього проковтнути.

Ми викликали Харба наступного дня. Він приїхав сам, як завжди. Впевнений у собі. Посміхався. Навіть не підозрював, що кінець уже стоїть перед ним.

Він зайшов до зали, де ми чекали його. Четверо моїх хлопців — з боків. Я — у кріслі, спокійний, мовчазний. Єрат — поруч, наче тінь.

— Карім, брате, скільки часу минуло, — почав Харб, простягаючи руку.

Я не поворухнувся. Лише подивився. Довго. Твердо.

— Ми переглянули деякі речі, — сказав я нарешті. — І знаєш, Харбе, мені не подобається, коли мене мають за дурня.

Харб завмер.
— Про що ти?..

Я кивнув Єрату. Він жбурнув на стіл роздруківки. Повідомлення. Координати. Докази. Харб поблід. Очі забігали.

— Це… якась помилка… Це не я…

Я встав.
— Помилка була довірити тобі бізнес. А тепер — твоє життя.

Мої хлопці кинулись на нього. Він кричав, благав, виправдовувався, але мені було байдуже. Зрадник — це мертва людина. Його били мовчки, жорстко, з усією ненавистю, яку я відчував до зрадників.

І саме тоді, коли я вже збирався дати наказ добити — з його кишені випав гаманець. Він розкрився просто переді мною.

Я нахилився. Дві фотографії.

На першій — дві дівчинки. Одна ще зовсім мала. Друга — років двадцять. Великі очі, темне хвилясте волосся, довгі вії, ніжна посмішка. Чиста. Невинна. І красива так, що в грудях щось стислося.

— Хто це? — запитав я, не відриваючи погляду від фото.

— Мої доньки… — прошепотів Харб, обливаючись кров’ю. — Алія й Марем…

Алія…

Її обличчя запало мені в душу. Я не міг пояснити чому. Просто… не міг відпустити.

Я підняв погляд на Єрата.
— Зупини.

Він кивнув — хлопці відступили.

— Харбе, — я присів навпроти нього. — Ти знаєш, що мав померти. Але я дам тобі шанс. Один. Єдиний.

Він мовчав, захлинаючись повітрям.

— Я залишу тебе живим… якщо ти віддаси мені свою старшу доньку. Алію.

Очі Харба округлилися від жаху.
— Що? Ні! Вона ні до чого! Вона… вона чиста, вона добра! Прошу… не забирай її…

— Я не забираю. Я пропоную обмін. Твоє життя — за неї. Вибирай.

Він довго мовчав. Я бачив, як ламається всередині. Але інстинкт виживання — сильніший за честь.

— Добре, — прошепотів він. — Тільки не чіпай її… Я все зроблю…

Я підвівся, забрав фотографію.

— В тебе одна ніч. Завтра вона має бути тут. Або смерть.

Харб вийшов з залу на ногах. Але в душі — уже повз.