Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

Глава 2

— Краще ходімо в дім, — простягнув він мені руку.
Я легенько торкнулася й відчула її тепло. Замерзла ж я добряче. Треба віддати належне моєму викрадачеві: видно, помітив мої синюваті губи і, щоб не травмувати свою психіку напівживою істотою у себе на подвір’ї, вирішив запросити мене погрітись.

Я кілька разів ледь не гепнулася по дорозі до дверей. На дворі була цілковита темрява, я ще здивувалась: шикарний дім, а зовнішнє освітлення не провели. Ще й нога якось недоречно заболіла.Одним слово, я якось дотупала, бідолашна, до входу в дім.

Величезні дерев’яні різьблені двері відділяли нас від тепла й затишку. Прочинивши їх, я наче потрапила в мисливську хатину. Ну, до заможного такого мисливця. Одразу видно — холостяцький барліг. Хоча мені тут сподобалося: дерев’яна підлога, камін, затишні крісельця. Добре хоч шкури вбитого ведмедя біля каміна не було. Не для моєї тендітної психіки таке видовище. Але камін зараз був дуже доречний. Я плюхнулась у крісло і ледь не замуркотіла. Як же добре.
— Я приготую чай.
Не обдарувавши мене навіть поглядом, мій маніяк попрямував, вочевидь, на кухню. А я кайфувала в м’якому шкіряному диві. День був, м’яко кажучи, невдалим, може хоч вечір буде пристойним? Я натягнула на себе плед, який стягнула з дивана, залізла в крісло з ногами й відключилась, так і не дочекавшись чаю.

Прокинулася на ліжку, благо, хоч усі речі були на місці. Заснула, так і не дізнавшись, у чому річ і до чого всі ці перегони. Ганьба. У кімнаті було темно, а за вікном світила місяць. Я вирішила роздивитись усе ретельніше й прочинила раму. Який же чудовий краєвид. Дім стояв на узвищщі, і навіть попри високий паркан, у далині виднілось невеличке озеро. Місяць відбивався в ньому величезною голівкою сиру. Так, порівняння собі таке, мабуть, мій голод мучив не лише багатостраждальний шлунок, а й мозок.
Я обожнюю ночі, їхню тишу й розміреність. Колись, у ранньйому дитинстві, я боялася темряви, як, зрештою, більшість дітей. Але з віком зрозуміла, що страхи нематеріальні. І все, що відбувається в нашій свідомості, зовсім не обов’язково має статися.
Правду кажуть: не вдивляйся в темряву, а то раптом щось побачиш. Спочатку я подумала, що це зір обманює, бо він у мене не дуже. Але придивившись, зрозуміла, що все насправді.

Вовк. Величезний, наскільки я могла судити про розміри тварини, яку ніколи не бачила наживо. Він блукав навколо озера, нахиливши морду до землі. Якби не місяць, його важко було б помітити. Він був чорний, його шовковиста шерсть у місячному світлі відливала жовтим. Видовище неймовірне. Я на всяк випадок зачинила вікно, але спостерігати не перестала. Ну, люблю я хижаків. Розумію, що вони не травичкою харчуються й убивають. Адже як би там не було: тварини — не люди, вони вбивають, щоб вижити, а не заради задоволення. На мить мені здалося, що вовк дивиться в мій бік. Пропустивши пару ударів серця, я вирішила лишити вовка в спокої й поблукати будинком. Так би мовити, розвідати обстановку.

Я прочинила двері й тихенько вийшла в коридор. Моя спальня була на другому поверсі. Спустившись сходами, опинилася в холі. У каміні, приємно потріскуючи, досі тліли вуглики. Шлунок нагадав про себе, і я, подумавши, що непогано б перекусити, рушила на пошуки кухні. Вона була розкішна. Нехай мене пробачать великі дизайнери, але я обожнюю мармур. Особливо білий. На стільниці стояв мій вже холодний чай і бутерброд з шинкою й сиром. Схопивши смакоту, я вирішила повечеряти біля каміна. І ледь не впустила чашку, коли на порозі, гучно грюкнувши дверима, з’явився напівроздягнений Ярик. Я завмерла з бутербродом у зубах. Судячи з усього, він був щойно під дощем або в душі (хоча якось дивно — що він робив після душу роздягненим на вулиці?). Крапельки води струмками стікали по його грудях і ідеальному пресу. У світлі каміна він здавався велетенським. От були колись на Русі богатирі — це явно їхній прямий нащадок. Моя відвисла щелепа його, здається, розвеселила, а я знову зашарілася, як школярка.
— Не спиться? — солоденько поцікавився Ярослав і підійшов ближче.
Здавалося, кімната зменшилася втричі. Повітря стало густішим, і дихати було важко. Його запах п’янив, і я не розуміла, в чому річ. Чи то тримісячна відсутність сексу зробила з мене надто чутливою, чи щось інше, але його феромони добряче вдарили мені в голову. Я втупилася в полум’я і ледь не розчавила нещасну чашку.
— О, це мені? Дякую, — цей гад спритно видер чашку з моїх рук.
І вал’яжно вмостився в сусіднє крісло. Його поведінка кардинально відрізнялась від денної, і це було дивно. Йому явно подобалось моє збентеження, і він грав зі мною в кішки-мишки. Говорити не хотілося, та й клятий клубок у горлі застряг не на жарт. Щоб моє напружене тіло не накоїло дурниць, я вирішила піти в спальню — подалі від гріха.
— Куди ж ти? — здивувався Ярик, взявши мене за руку, щойно я встала.
У мене просто підкосилися ноги. Його рука була такою владною, але водночас ніжною й теплою. Ні, з цим треба щось робити. Бігти негайно!
— Може, поговоримо? — ні, ну він знущається?!
Які ще розмови? Я себе не контролюю, зараз заллю тебе слиною, а він — "поговоримо"? О, жах! Які там манери й правила пристойності — я смикнула руку й, як ошпарена, кинулась до сходів. Мене зловили й втиснули у стіну всім тілом. Він важко дихав, а я змогла лише виставити перед собою долоні. Його груди важко здіймались, а шкіра була, мов вогонь. Я підвела погляд — і ледь не зомліла. Його очі були смарагдового кольору. Я тонула в них. Погляд з очей перемістився на губи, а він усе наближався.
Раптова сигналізація трохи привела мене до тями, і я кинулася до спальні. Замкнувши двері, довго не могла отямитись. Ніколи не відчувала такого — потреби володіти кимось. Наче він став моїм світом, центром Всесвіту. Перед очима стояла вся ця сцена, і я розуміла, що ледь не накоїла дурниць. Хто він? Я ж його не знаю, завіз мене невідомо куди. Та про що я тільки думала?!
Прийнявши душ, трохи заспокоїлася. У шафі була чиста футболка, я вдягла її й поглянула на себе в дзеркало. Та-а-а. Сумний смайлик. Відображення явно було не моє. Здавалося, за день у мене з’явилось більше зморшок, ще й ці величезні кола під очима. Волосся заплуталось — мабуть, легше його обстригти, але лисою я собі навряд чи сподобаюсь. Усміхнулася. Ну, так-то краще, дитинко! Тримай хвіст пістолетом! І поки я ціла й вхідні двері не зачинені — будемо думати про втечу.