Mary Uanni - Врятуй себе, Mary Uanni

2.0 Я не залишусь

Місяць спокійно застиг над темним нічним небом, сріблястим оком спостерігаючи за світом унизу. Зірки тремтіли в хаотичному танці, мов передчували лихо. Перед Печерою Сутності вишикувалося військо у білих одежах, мов привиди серед темряви. В центрі стояла висока, могутня фігура — чоловік у чорному плащі. Каптур приховував його обличчя, руки були схрещені за спиною, і вся його постава випромінювала спокій і незламну впевненість — таку, якою володіють лише ті, хто знає свою силу.

Абель і Сояна стояли на поготові, мов напружені струни, готові в будь-яку мить кинутися у бій. Їхні погляди не відривалися від прибульця. Напруга висіла в повітрі, як перед бурею.

— Хто ти? — порушив тишу Річковий Князь. Його голос луною прокотився долиною.

Незнайомець злегка нахилив голову, і з-під каптура прозвучав глибокий, владний голос:

— Думаю, ти вже знаєш відповідь.

Сояна відчула, як мороз ковзає по шкірі. Її пальці на мить стиснули мішечок із Каменем Сутності, що висів у неї на поясі. Вона зробила крок вперед, погляд спалахнув рішучістю.

— Чорний... Дракон? — її голос був тихим, але твердим.

Незнайомець не заперечив. Він лиш мовчки стояв, як тінь, що осіла над світом.

— Я прийшов по Камінь Сутності, — промовив він нарешті. — Віддайте його — і ніхто не постраждає.

Його голос був спокійний, навіть м’який, але в кожному слові бриніло незаперечне зло, впевнене у своїй перемозі.

Тиша розсипалася, наче кришталь, коли Абель першим кинувся вперед. Його меч засвітився блакитним полум’ям, розрізаючи повітря між ним і ворогом. Чоловік у чорному не рухався — аж раптом здійняв руку, і навколо нього спалахнув темний вихор. Вибух енергії відкинув Абеля назад, мов ляльку, і він важко вдарився об землю.

— Стояти! — вигукнув Річковий Князь, але було запізно. Військо в білих одежах кинулось у бій, та сили Чорного Дракона були надлюдськими. З його плаща виривалися тіні, що хапали воїнів, в’язали їхні кінцівки, стискали горлянки. Магія була густа, важка, наче дим.

Сояна встигла ухилитися від першого удару, сховавшись за скелю. Її серце шалено билося. Вона знала, що не така сильна, як інші, але її розум працював чітко. Вона кинула жменю срібного порошку — той засліпив ворога на мить. Вона вислизнула з тіні й вдарила ззаду кинджалом — не смертельно, але боляче.

Дракон розвернувся різко, і вдарив її в груди темною хвилею. Вона впала на землю, з рота виступила кров, пальці розтиснулись. Камінь Сутності випав з її мішечка, закотився вбік. Усі завмерли.

Чорний Дракон простягнув руку до каменя, — але саме тоді Сояна повільно підвелася. В її погляді не було страху. Вона розплющила очі — і одне з них палало білим світлом, як зірка, що пробила темряву. Світло було чистим, первісним.

— Н-неможливо... — прошепотів Чорний Дракон. Його голос уперше затремтів.

— Це… — проказав вражений Абель.

— Сояна… — додав учитель музики, що досі стояв осторонь. В його очах була не ніжність, а страх.

Все завмерло. Навіть вітер вщух. Світло в оці Сояни спалахнуло ще сильніше. Вона мовчки підняла Камінь Сутності й направила його на Чорного Дракона. З каменя вирвався промінь, що розсікав пітьму. Вона кинулась у бій — швидко, мов блискавка, з силою, якої в ній ніхто ніколи не бачив.

Удар! Дракон відлетів назад, тримаючись за плече — там горіла рана. Він злісно загарчав:

— Це ще не кінець. — прохрипів він. — Я повернуся.

І зник у вихорі чорного диму.

Сояна повільно осіла на землю. Біла іскра в її оці згасла. Тіло більше не слухалося, дихання було важким. Здавалося, вона все ще чула в голові відлуння удару, що щойно відкинула ворога. Але тепер — лиш порожнеча. Вона тремтіла.

— Сояно! — голос Абеля прорізав повітря. Він кинувся до неї, схопив її за плечі, обережно підвів. — Гей, гей, подивись на мене! Ти тут? Чуєш мене?

Вона відкрила очі, але погляд був розгублений, як у дитини, що загубилась на вулиці.

— Я... — її голос ледь чувно тремтів. — Я не знаю, що це було. Моє око… воно… Я не розумію.

— Все добре, — прошепотів Абель, обіймаючи її однією рукою. — Я з тобою. Все добре.

Сояна зітхнула і схилилася до нього, неначе сили остаточно полишили її. Абель оглянув місце бою — там ще парувала земля, де був Дракон, але той зник. Решта стояли вдалині, мов привиди, не сміючи підійти ближче.

— Ходімо звідси, — прошепотів він. — Я віднесу тебе додому.

Він посадив її собі на спину — обережно, як дорогоцінний скарб. І пішов повільно вздовж алеї, всіяної пелюстками сріблястих квітів, що світилося вночі. Небо над ними було вже чисте, зорі світилися рівно.

— Мені страшно, — мовила Сояна тихо, поклавши голову йому на спину. — Старець сказав, що я не належу цьому світові… Що я — не така, як усі.

Абель мовчав, але слухав уважно.

— Ті, кого я вважала друзями, тепер бояться мене. Батьки… вони мені не рідні. Моя кров — чужа. А моє тіло… воно робить речі, яких я не хочу. Я… я не знаю, що мені робити.

Абель зупинився на мить. Поглянув на блиск місяця, що золотом торкався листя над ними. Потім — знову рушив далі. Його голос був спокійний, але твердий:

— Сояно, іноді навіть той, хто не з цього світу… може бути найважливішим для нього. Не твоя провина, що ти не знаєш, ким є. Але це не причина втратити себе. Я знаю, яка ти. Справжня. Ти чесна. Хоробра. Розумна. І… добра.

Вона мовчала, але його слова злегка розтоплювали тугу в її грудях.

Коли вони дісталися до її дому — старої вежі з виноградною лозою на балконі, він обережно опустив її біля дверей.

— Сояно, — сказав він, поки вона ще стояла спиною. — Послухай. Навіть якщо всі відвернуться… я залишусь. Я завжди буду на твоєму боці.

Вона повернулася до нього. Її погляд знову був живий.

— Навіть якщо доведеться померти, — додав він тихо, але впевнено. — Це ж називається дружбою?

Сояна тихо відчинила двері. Усе тіло боліло, пульсувало після битви, але вона не зронила жодної сльози. В темному холі, освітленому лише вогниками свічок, на неї чекала мати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍