Mary Uanni - Врятуй себе, Mary Uanni

1.1 Тінь над Карідом

— Золота Лінійка і Равлик Життя, — перебив сімейну суперечку старійшина Ельсевір. — Їх також слід поставити під охорону.

— Згодна, — задумливо мовила Сояна, вже в образі Володарки Карісу.

Рада одностайно підтримала рішення. Вже за кілька годин до Печери Сутностей вирушив загін охорони. Очолила похід Червоноволоса – Володарка Карісу.

Печера не вирізнялась нічим особливим: кам’яні стіни, вологі сходи, напівморок, який стискав груди. Та шлях вів до незвичайного приміщення — кімнати, видовбаної глибоко під землею. Саме там сидів старець, що сторіччями охороняв Камінь Сутності.

Сояна підійшла ближче. Перед нею — сивобородий чоловік у простому вбранні. Він здавався сплячим, або ж зануреним у глибоку медитацію. Та щойно вона стала навколішки, щоби віддати честь, його повіки повільно зрушились. Одне його око було темним, як беззоряна ніч, друге — світлим, мов перший промінь світанку.

Хелійтус — так звали його старійшини. Істота, що не була ані людиною, ані духом, ані чимось відомим цьому світові. Коли карітяни вперше знайшли Камінь, Хелійтус уже сидів біля нього. Відтоді він обирав усіх правителів Карісу. До нього приходили за порадою. Він допомагав розпізнати природу духів, фей і воїнів.

Сояна схрестила кулаки на грудях — так вітались у Карісі. Потім обережно піднялася і наблизилась до артефакту. Вже простягнула руку, щоби торкнутись Каменя — але старець підніс долоню, зупиняючи її.

— Зупинись, доню.

— Чому ви звете мене "доню", Ваше Світлесте? — запитала вона тихо. У народі його називали саме так — бо не знали його справжньої сутності, а ім’я вимовляти боялися.

— Іноді слова містять зерно істини, навіть якщо ми самі не розуміємо чому. В тобі — не та сутність, в яку ти вірила всі ці роки. З самого народження твоя душа належить іншому світові.

— Що ви маєте на увазі?

Старець зробив короткий жест рукою, зімкнувши пальці в древньому заклинанні. Могутній вітер вихором зірвався в залі — усіх, хто був присутній, викинуло з приміщення, мов лялечок. Важкі кам’яні двері з глухим гуркотом зачинилися. Квітка, здригнулася, відчувши енергію, що залишилась у повітрі.

— Ти не Дух Червоної Троянди.

— Це неможливо… — прошепотіла Сояна. — Я приходила сюди недавно, і саме ви дали мені цю сутність!

— Прийшов час істини. Твої батьки — не твої справжні батьки. Твої друзі — не ті, за кого себе видають. А світ, у якому ти жила… він тобі не належить. У тебе інше призначення.

— Зупиніться! — вигукнула дівчина, не в силах це слухати.

— Ти повинна врятувати світ. І тих, кого цінує Король Долі. В тобі живе інша сила. Глибша. Древніша. Ти маєш пройти свій шлях.

Сояна кліпнула, ніби намагаючись прокинутись.

— Поясніть… я прошу.

— Скоро Чорний Дракон повернеться. Та до того часу ти маєш дізнатися всю правду самостійно. Я можу дати тобі лише одну підказку.

Він затих. Тиша в залі стала майже відчутною на шкірі.

— Тебе породив ліс. Ти — не дитя людини. Не дух, не фея. Ти — Дитя Лісу. І час настав.

— Що означає: батьки мені не батьки, друзі — вороги, а я дитя лісу? — голос Сояни затремтів, хоча вона намагалася зберігати спокій.

— Сама. Все сама, — лише спокійно відповів старець.

У глибині її душі щось розірвалося. Гнів запалав у грудях. Сояна вихопила меч, загартований червоним вогнем, і майже вистрілила поглядом у старця, націлюючись зброєю.

Та саме тоді з темряви пролунало ревіння — гучне, глибоке, первісне. Від його звуку камені у печері здригнулися, а серце дівчини підскочило вгору.

Сояна стрімко підбігла до важких кам’яних дверей. Провівши рукою в повітрі, вона викликала свою силу — червоне сяйво спалахнуло між пальцями, і печатка розчинилась. Двері зрушились із місця.

Дівчина на мить озирнулася — її очі шукали погляд старця. Він сидів нерухомо, не намагаючись зупинити її, і в його очах не було страху. Лише безкрайня мудрість і мовчазне прощання.

Сояна зцілила свій погляд на Камені Сутності. Простягнувши руку, вона владно вказала на артефакт. Камінь здійнявся з підставки, мов підкоряючись голосу самої природи, і плавно ліг у її долоні. Його поверхня тьмяно засяяла синім.

Склала руки на грудях — стародавній знак честі — і зробила крок уперед, саме в ту мить, коли двері з грюкотом зачинились за її спиною. Темрява знову огорнула печеру.

Знову — рев. Цього разу ближче.

— Квітко, на гору! — почувся голос Річкового Князя десь угорі.

Без жодного сумніву вона підкорилась. Її тіло піднялось угору по сходах, немов саме повітря несло її. Легка, мов пелюстка, але всередині — збурена буря.

Вибігши з печери, Сояна опинилась на відкритому просторі. Те, що вона побачила далі — вирвало подих...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍