Альбіна - В пошуках себе , Альбіна

Цього вечора Аля не могла заснути. Вона лежала в ліжку, слухаючи, як годинник на стіні тихо відбиває секунди. У будинку  було темно, але не страшно. У цій темряві вона відчувала себе живою. Раніше вона лягала втомлена — не фізично, а морально. Від того, що весь день грала роль. Але останні кілька днів були інакшими. Тепер кожна емоція — як ковток повітря.

Її телефон завібрував.

«Не спиш?» — з'явилося повідомлення.

Це був він.

Він знав її. Не лише зовні, не лише ту, що сміється на відео чи виставляє світлини з фільтрами. Він бачив ту, яка мовчала, коли серце ламалось на шматки. Ту, яка могла годинами не відповідати, бо просто не мала сили бути "присутньою".

Аля посміхнулася. Вона відповіла:

«Ні. Думаю. Просто... вчуся дихати.»

Через кілька хвилин двері її будинку тихо прочинилися — він мав ключ. І він знав: якщо вона не може заснути, краще бути поруч. Без слів, без питань.

Він увійшов тихо, не вмикаючи світла. Просто сів біля неї, торкнувся її руки.

— Привіт, — прошепотів він. — Ти знову в голові?

Аля кивнула.

— Там трошки легше, — сказала вона.

— А може, трохи ліпше було б тут? — він поклав її голову собі на плече.

Вони мовчали. Але це мовчання було голоснішим за будь-які розмови. Бо він був тим, хто залишився. Коли вона замикалась у собі — він стукав м'яко, терпляче. Коли вона губила себе — він не шукав замість неї, але завжди був поряд, щоб підтримати, коли вона знаходила хоч крихту себе.

— Ти знаєш, — прошепотіла вона, — я почала писати. Не для інших. Для себе.

Він усміхнувся.

— А я вірив, що цей день настане. Просто чекав, коли ти сама це відчуєш.

Він не був "рятівником". Він не казав, що знає, як їй краще. Але він тримав її руку міцно. І ця простота мала значення.

Того вечора вони заснули разом. Без планів, без ролей. Просто — разом.

А в голові Алі вперше за довгий час було не порожньо, і не шумно. Було тепло.