Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

на нозі. Кінчик нігтя навіть трішки посинів. Мама спершу налякала, що він відпаде, але відразу заспокоїла, що на його місці виросте новий.

— Так. — Жінка ствердно кивнула, наче дівчина запитала її про щось очевидне.

— Тоді можна я сяду? — запитала Ліза і рвучко опустилася на пісок. Вона не любила стояти, коли хтось сидів: відчувала себе наче винною в чомусь. Але відразу ж схопилася на ноги: там, куди вона хотіла всістися, між піском заховалися гострі колючки. — Так нечесно! — Вона копнула пісок. — Я ж запитала!

— Ти не дочекалася відповіді.

— А скільки треба чекати? — Дівчина закопилила губки. Терпіння ніколи не було її сильною стороною: завжди хотілося всього й відразу.

— Ти сама зрозумієш. — Жінка притулила голову до спинки візка й махнула рукою. — Спробуй іще раз.

— Ну добре… Можна я сяду? — промовила дівчина і, уважно оглянувши пісок під своїми ногами, сіла.

— Бачиш, у тебе вже виходить.

— Та я ж сама перевірила, чи там нема колючок!

— Це й була відповідь на запитання. Якби тобі не дозволили, там знову опинилися б колючки. Певне, гостріші за попередні.

— Ви — дивна, — пробурмотіла Ліза.

— Кожен дивний по-своєму. Насправді у світі немає жодної цілком звичайної людини.

— Правда?

— Хіба твої однокласники чи вчителі — не дивні?

— Вони — нормальні, — дівчина виділила особливим тоном останнє слово й зітхнула. Це вона була не такою. Інакше чого вони називали її…

— Не вірю. — Капелюх заперечливо хитнувся. — Згадай. Хіба ти не спостерігала за ними? Ніколи не помічала нічого дивного в їхній поведінці?

Ліза пожувала кінчик прядки волосся. Якщо згадати, жінка таки мала рацію. Просто раніше вона ніколи про це не замислювалась.

— Наша керівниця завжди надягає різні шкарпетки під черевики й думає, що цього не видно. Сергій, коли дивиться на годинник,  щоразу додає всі цифри. Юля ніколи не їсть із мокрого посуду в їдальні. Сашко іноді роз­мовляє сам із собою, коли думає, що його ніхто не чує. Маринка постійно миє руки. Дан перед тим, як іти сходами, каже, що зараз він точно впаде, і робить вигляд, що йому страшно. — Ліза усміхнулася. — Проте він ніколи не падає. Він просто дуркує!

— А ти питаєш дозволу поплавати в морі у людини, яку вперше бачиш. Хіба це не дивно?

— Страшенно дивно, — дівчина весело розсміялася. Розмовляти з цією жінкою було так легко і приємно — від цього настрій ставав ще ліпшим, хотілося жартувати й розповідати щось таке… Про що ніхто не знає. — Але чомусь добре! — додала змовницьким тоном.

— Звісно, що добре! — Жінка теж усміхалася. — Дивацтва — це завжди добре.

Навколо сутеніло. Ліза підвелася, обтрусила з речей пісок, одягнулася, підійшла до води й тихенько мовила:

— На добраніч, море!

Вслухалася в шелестливий шепіт й задоволено обернулася до жінки.

— Ну, я піду?

— Я тебе не тримаю, — жінка кивнула. Її пальці швидко барабанили по підлокітнику.

Це було трішки образливо, і Ліза відвернулася. Море майже підібралося до візка. Дівчина згадала, як одного разу під час прогулянки не встигла до припливу піднятися на скелі. Пощастило, що поруч був тато — назад вона поверталася в нього на плечах. Татові води було по груди. Ліза перекотилася з носка на п’ятку і назад, розглядаючи горизонт. Під час шторму хвилі майже повністю затоплювали катери. Їх утримували лише якорі, глибоко закопані в пісок. Але зараз море було спокійне — дійде до ватерлінії, не вище. А цю жінку точно накриє з головою. Може, запропонувати пересунути візок? Раптом море її потягне за собою? Що, як вона не вміє плавати? Вона ж не вибереться сама. Хоча…Може, вона тільки цього й чекає? На мить дівчині стало страшно за цю незнайомку.

«Я тебе не тримаю». Слова прозвучали, наче крижаний душ.

От і чудово! Не буду! Ліза стулила губи і стала збирати розпущене волосся в косу. Дивна, дуже дивна жінка. Це добре?

Дорога назад здавалася довшою. Так було завжди — притьмом бігти до моря й плентатися додому, ледве пересуваючи ноги. Вологі шорти неприємно прилипали до шкіри, яку стягнула морська сіль. Рани на колінах майже не нагадували про себе. Дівчина купила собі в ятці морозива і проковтнула його за два укуси. До будинків поверталися по­одинокі стомлені відпочивальники з надувними кругами в руках і обпеченими обличчями. Сусіди радо приймали приїжджих, однаково Туманівка була малозаселена, а тому дешевий відпочинок тут чекав на кожного гостя. Добре, що чутки про містечко ширилися повільно, і Туманівка залишалася ще напівдикою.

Ліза протиснулася крізь дірку в зеленій огорожі й підійшла до своєї оселі. Тихенько відімкнула вхідні двері, переступила поріг і збиралася навшпиньки піднятися до себе, коли двері кімнати батьків прочинилися, перегородивши їй дорогу. У проході стояла мама. Її гладеньке пряме волосся було зібра­не у недбалу гульку. Обличчя блищало від жирного крему. Світлих брів і вій практично не було видно. Карі очі світилися від злості. На білій футболці яскравіло кілька червоно-­рудих плям — сліди від помідорів. Мабуть, вечеряли томатною підливкою з макаронами: сьогодні ж четвер. Мама схрестила руки на грудях й підкреслено байдуже спитала:

— Уже повернулася? І де ти була?

— На Тридиві, — Ліза говорила тихо. Здавалося, тиша загусла в повітрі, і вони з мамою теж загусли в цій щільній тиші, і годі було вивільнитися з тих важких пут, щоб зрушити з місця.

— А хто тобі дозволив лізти на скелі? — Байдужість зник­ла в одну мить. Мамин рот скривився, ніби вона от-от ­заплаче. Брови негарно зійшлися на переніссі, від чого бридкі зморшки перекроїли чоло.

Від тону маминого голосу сльози самі підступали до горла.

— Сама собі дозволила. — Ліза вщипнула себе за стегно й скривилася. Зате біль допомагав не розплакатись.

— Чого ти кривишся? Чого ти завжди кривишся? Не подобається, що тобі говорять?

Із кімнати вийшов похмурий тато. На переніссі — темний слід від окулярів. Очі злегка почервоніли. Мабуть, сидів за книжкою. Тато зазвичай любив читати після роботи, у нього був чималий список книжок до прочитання і справді чудова бібліотека. Він помасував собі потилицю: від криків у нього завжди боліла голова. Батько ніколи не підвищував голосу, проте боляче карав ременем. Краще б кричала мама. От і зараз кинув тихо, але від цього стало ще гірше:

— Якщо ти така самостійна, сама собі готуй вечерю і сама заробляй гроші! Твої однолітки певно не сидять у батьків на шиї!

Це було дуже образливо — так образливо, що вже ніякі щипки не допомагали. Сльози захлеснули її з головою однією потужною хвилею. Ліза зірвалася на крик, розтираючи вологу по вмить почервонілих щоках:

— Мені від вас нічого не треба!

Двері зачинилися з оглушливим гуркотом. Ліза побігла нагору, перескакуючи через дві сходинки, й зачинилася зсередини на ключ. Притулилася спиною до дверей і сповз­ла на підлогу. Перша хвиля сліз поволі відступала. Дівчина ще схлипувала, але з кожною секундою дедалі тихіше й тихіше. Образа на батьків маленьким чорним клубком скрутилася десь у районі шлунка, який одразу про себе нагадав невдоволеним бурчанням. Ліза покрутила