Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

батьками, —розташувалася військово-морська база з кораблями та підводними човнами. А неподалік було «кладовище» військових суден, але там Ліза так жодного разу й не побувала. Їй чомусь не хотілося тривожити спокій сплячих морських машин, які колись віддано служили своїм капітанам. Загрузлі у хвилях, вони, напевне, й досі чекали, поки хтось гукне: «Повний уперед». Здавалося, якщо вона піде туди — може залишитися там, де зупинився час. Тато якось сказав, що там живуть примари. Моряки після смерті повертаються на кораблі, на яких колись виходили в море, й залишаються з ними на вічній вахті. Ліза мимоволі здригнулася: від згадки про привидів руки миттєво вкрилися сиротами.

Списані катери чомусь залишили на пляжі — нехай і подалі від основного, але не на «кладовищі». Вицвілі, пошарпані сірі кораблі з чорними якорями, але вже без рятівних кругів і всієї іншої амуніції, один за одним шеренгою напівлежали просто на піску й камінні пляжу. Все, що можна було зняти чи відкрутити, вже давно знято й відкручено. Всередині доживали віку залишки приладів із кольоро­вими дротами, що стирчали врізнобіч. Один із катерів лежав на боці, інші стояли, наче вкопані під кутом.

Улюбленцем Лізи був FANTOM. Кілька літер — A, N та O — були напівстерті, але напис усе ще можна було розі­брати. Це був корабель сірого кольору, з червоною ватерлінією і чорним ланцюгом якоря. Хтось прив’язав канат, щоб було простіше на нього вилізати. Гостре дно трохи занурилося в пісок та каміння, тому корабель ніби розлігся на боці — на нижній половинці вістря. Можна було залізти і всередину. Там дівчина зазвичай сиділа майже до сутінків, розглядаючи море та небо.

Та зараз Лізу не цікавили кораблі, вона хотіла залишитися наодинці з морем. А їй заважали! Єдине місце, єдину радість — і ту відібрали! Ну що за день такий? Дівчина стиснула руки в кулачки й підійшла ближче. Та з кожним кроком пальці розтискалися, а злість поступалася місцем подиву й чомусь іще — ніяковості.

На березі, за крок від води, стояв візок. Море намагалося дотягнутися мокрим язиком до великих блискучих коліс, але безсило відповзало назад. До квадратної чорної спинки кріпилися дві довгі ручки, що робило візок схожим на чудернацького кролика. У візку сиділа жінка у світло-блакитних джинсах і зеленій футболці. Її обличчя ховалося під крислатим солом’яним капелюхом. Кілька соломинок вибилися з нього й смішно тремтіли під вітром. Ліза опустила погляд. Коліна незнайомки були прикриті червоним картатим пледом. І як їй не гаряче? У Лізи вдома лежав такий самісінький — вона постійно куталася в нього, коли їй було особливо сумно. В його теплій темряві завжди ставало ­легше. А ще — вона ховала під ним солодощі.

Якщо цій жінці подобаються такі пледи, вона точно не може бути поганою. Дівчина підійшла ближче. Сонце от-от мало зайти за обрій. Вона скинула сандалі і зайшла в море по щиколотку. Вода була тепла, навіть трішечки гаряча. Як перед штормом. І жодної хвилі — повний штиль.

— Я хочу скупатися, можна? — Ліза несподівано для себе заговорила й озирнулась.

Губи незнайомки не розтиснулися, навіть поза не змінилася. Її руки вільно лежали на підлокітниках. Довгі музикальні пальці не ворушилися.

Ну й нехай! Навіщо їй дозвіл якоїсь дивної жінки? Дівчина стягнула сорочку й шорти й кинулася до моря. Подряпини на колінах відразу нагадали про себе пекучим болем, але вона стиснула зуби і пірнула в солоні хвилі, смішно відфоркалась і стрімко попливла вперед. Тут не треба було довго шукати глибини — вона була вже за крок від берега: оманливо-­безпечна. Темно-синій закритий купальник зливався з водою. Плавні розмірені рухи руками й ногами. Так, як у дитинстві навчив тато. Дихати носом, тримаючи його над водою, міцно стулити губи — і ніяких тобі розмов.

Сонце сідало довго. Легкий бриз посилювався, море вкривалося брижами, наче його тривожила людська метушня. Довгі промені ковзали по воді, від чого вона ставала світлою й непрозорою, ніби парне молоко. Плавай собі досхочу — аж доки губи не посиніють. Дівчина дивилась у далину: у штиль вона здавалася безмежною, навіть для такого маленького моря.

— Я поплавала, — радісно повідомила Ліза, виходячи з води. Настрій впевнено торкнувся позначки «чудовий», і ним захотілося негайно поділитися. Хай навіть із цією жінкою, яка несподівано опинилася в місці, де її не мало бути. Спускатися з Тридиву до моря треба було повільно й обережно, ретельно вибираючи місце для наступного кроку. Доріжка була вузькою і дуже незручною для візка. Напевно, їй таки хтось допоміг. Але чого тоді залишив тут на самоті? Наче в сюжеті чудернацької книжки. Дівчина гмикнула: застара вона для «Аліси в Дивокраї», хоч і дивна.

Незнайомка не відповідала. Її мовчання видавалося загадковим. Нараз Лізі стало дуже важливо, щоб їй відповіли. Все одно — що. Вона покусала губи:

— Хоча вам це, напевно, зовсім не цікаво. — Дівчина опустилася навпочіпки й помацала кишені своїх шортів. В одній із них мало бути ще півшоколадки, яку вона не доїла зранку. Пальці торкнулися теплої фольги: трохи підтопилася на спеці. Вона обережно розгорнула обгортку. Рот миттєво наповнився слиною. Ліза задоволено усміхнулась. Шоколад — це те, що треба. Особливо тоді, коли на твоє запитання немає відповіді.

— Ти молодець, — голос у жінки був плавний і тягучий.

— Що? Ой, чорт! — Дівчина від несподіванки випустила шоколад із рук. Ліза притьмом підняла плитку і швидко запхала її до рота, проказуючи про себе дитячу лічилку: «Що недовго лежало, те аж ніяк не впало». Навіть не пережовуючи, вона проковтнула солодощі й знічено подивилась на жінку: ще подумає, що вона якась божевільна… Але почуте здивувало її.

— Я кажу, що ти молодець. — Незнайомка також обернулася до Лізи, і дівчина побачила привітну усмішку на блідому обличчі. На вигляд жінці було років п’ятдесят, але вона здавалася стомленою й виснаженою. — Перш ніж щось зробити, завжди треба питати дозволу.

— Але це ж просто море! — Пісок хрустів на зубах, але сплюнути його дівчина чомусь соромилася.

— У моря — особливо. Ти вже така доросла: хіба не знала, що все навколо живе?

— Море — живе?

— Подивися, воно дихає. — Жінка поклала руку на груди і зробила глибокий вдих. — Ось так: набирає багато-багато повітря в легені й видихає. З кожним видихом хвиля накочується на берег, а з кожним вдихом — знову повертається назад. А ти коли-небудь розмовляла з морем?

— Ну, розмовляла. — Ліза знизала плечима. Звісно, розмовляла. І не раз. Останнім часом лише з морем й можна було нормально поговорити. — Але воно тільки слухає…

— Ні, іноді відповідає. Коли раптом хвилі біля берега посилюються — море не погоджується з тобою й навіть трохи свариться, — жінка усміхнулася. — Насправді тут немає ніякої містики — все зрозуміло. Вдалині пройшов корабель, а хвиля від нього дісталася берега. Утім, так мають думати тільки нудні старигані. — Вона весело підморгнула дівчині. — Тому я впевнена, що море — це жива істота.

— А пісок? Пісок — теж живий? — Ліза дивилася на розсипчасту жовто-сіру масу під ногами. Між піщинками періодично траплялися дрібні камінчики, а іноді — навіть великі каменюки. Через одну з таких вона кілька днів тому боляче забила великий палець