Лідія Вікола - Діалог, Лідія Вікола

Він

Білі квіти на чорному надгробку. Іринка любила квіти. Не якісь певні, а будь-які, різні — польові й тепличні, троянди, орхідеї, півонії, волошки й ромашки. Любила на них дивитися, милуватися ними, вдихати їхній аромат. А тепер? Дівчинко моя, де ти тепер? Чи бачиш мене, чи знаєш ти, що той фатальний день забрав не одне, а цілих два життя? Я теж тоді помер. Просто через якесь безглузде непорозуміння все ще продовжую дихати, ходити, розмовляти, їсти, пити і псувати повітря.

Кажуть — час лікує. Брешуть. Біль усе той самий. Душа вкрилася шрамами, серце — огорнулося шаром льоду, але все ще продовжує кровити. Іноді я задихаюся, іноді прокидаюся в холодному поту від одного й того самого кошмару — в якому знову не встигаю, не встигаю врятувати її, в якому притискаю до себе її іще ледь тепле тіло. Іноді кричу, хриплю, вию і плачу, кілька разів навіть розбив собі руки в кров, з безсилою люттю гамселячи стіну. Але все це не допомагає. І не примиряє мене з тим фактом, що її більше немає.

— Дівчинко моя, пробач мені, — шепочу я, пестячи пальцями її фото на надгробку. Вона усміхається мені — радісно і безтурботно. Прикриваю очі, мені боляче. Боляче дивитися, боляче згадувати. — Пробач мені, Ірусь... Пробач за те, що не встиг.

Поправляю квіти, важко зітхаю та сідаю на лавку біля її могили. Курю. Мовчу. Згадую.

Я частий гість отут, приїжджаю по декілька разів на тиждень, приношу квіти, уявляю, як зраділа би їм Іруська... Чи бачить вона мене — не знаю. Але мені так легше. Крізь цівку диму милуюся її фотографією. На ній вона така щаслива, така жива. Тоді ми зупинилися у полі, спеціально щоб вона могла подивитися на квіти зблизька. Заплющую очі, згадуючи. Вона стояла така нестерпно гарна і бажана посеред цього буяння фарб, що я не стримався. Наплювавши, що ми зупинилися практично біля самої дороги, що нас може побачити будь-який водій, що проїжджає повз, ступив до неї, заграбаставши в обійми. Мені здається, що я і досі пам'ятаю жар її тіла, солодкість губ і тихі стогони, які вона видавала. Але це не так. Ця пам’ять — лише тінь спогаду. Я поступово починаю забувати. Забувати її голос, її запах, її дотик. Від цього болить іще більше. Тому згадую "наші" моменти — знову і знов. Щоб не забути. Цвинтар — хороше місце для спогадів.

Ми цілувалися у квітковому полі, тонучи один в одному і виринаючи із поцілунку лише тоді, коли починало бракувати повітря. Якби не машина з компанією галасливих ідіотів, що так недоречно з'явилася на тій дорозі, уся ця історія могла б закінчитися набагато спекотніше і приємніше для нас обох. Але настрій було втрачено, і мені залишалося тільки обіймати її гаряче тіло і будувати плани на вечір. Так, щоб тільки ми вдвох і жодних свідків.

"На пам'ять" — сказала тоді Іруська, дістаючи телефон і ловлячи нас у кадр. Люблю цю фотографію — на ній ми і справді виглядаємо щасливими. Я і вона, з припухлими від поцілунків губами, з безладом у волоссі і безтурботними усмішками. Ми тоді не боялися майбутнього, просто не знали, що його потрібно боятися. 

Завтра виповнюється рівно рік з того страшного дня, коли моє життя розділилося на "до" і "після". Та я б усе віддав, щоб того дня не було! Або хоча б за те, щоб у цій могилі лежав я. А вона, моя Іринка, жила, раділа квітам і літньому сонечку — всьому, що вона так любила.

Я згадую вітер, що стрімко летів нам в обличчя. Сотнею голосів співав свої пісні, немов хотів попередити, зупинити нас за півкроку до прірви. Але ми не чули. Були засліплені  щастям і оглушені швидкістю. Ми сміялись і наввипередки мчали вперед — за обрій і далі, ніби намагаючись наздогнати сонце. Та сонце не терпить конкуренції — ще з часів Ікара. Обпалює крила усім, хто підлітає занадто близько. Спочатку мені здавалось, що я ніколи не забуду жодної секунди того моторошного дня. Але зараз, всього рік потому, заледве згадую про що ми говорили того ранку. Про щось незначуще, про те який фільм будемо дивитися ввечері або щось про те, що їстимемо на вечерю. Звичайні буденні розмови. Зараз мої ранки і вечори сповнені тишею, а дні — нескінченними справами. Для спогадів залишаються тільки ночі і той час, що я проводжу тут — на цвинтарі.

Найглибше у пам’ять вкарбувалися звуки. Вереск гальм, скрегіт металу об асфальт, глухий звук удару, майже безшумне падіння її тіла на дорогу. Я не встиг. Запізнився всього на декілька секунд.

Це була наша звична розвага — хто швидше домчить до вершини гори. Я не піддавався — Іруська любила чесну гру, проте і виграшу понад усе не прагнув. Якби знати тоді! Хіба б я дозволив їй першою виїхати на зустріч своїй смерті? Водій вантажівки втратив контроль над керуванням. Чи то може передня вісь машини тріснула раніше? Та хіба зараз це мало хоч якесь значення?

Все що я встиг побачити, виїхавши на пагорб, як двадцять тонн металу з незбагненною швидкістю летить прямо на мою дівчинку. Вона не встигала від’їхати, не встигала навіть зреагувати. Якби у той день хтось подарував би мені декілька зайвих секунд, якби тільки я не загальмував, домчавши до вершини — у мене була б можливість встигнути. З останніх сил розігнатись до граничної швидкості і зіштовхнути її на узбіччя. І навіть якщо б при цьому мене із байком розчавила ота гора металобрухту, що безконтрольно і невблаганно насувалася на нас — хіба це не достатня плата за те, що вона житиме?

Як виявилось — ні. Моє життя не мало жодної цінності, особливо зараз, після її смерті. Але обірвати його я теж не наважувався. Мені потрібно було жити, хоча б для того щоб не забувати. Дехто вірить, що мертві живуть у наших спогадах, живуть допоки ми їх пам’ятаємо. Сподіваюся, що десь там, за межею світів, є місце де ти жива і щаслива. Де немає смутку і болю. Тільки про єдине хочу попросити тебе, кохана. Якщо ти там — то забудь мене. Забудь і не згадуй. Якщо я просто спогад у твоїй голові — то відпусти мене, дозволь піти. Мені так холодно жити у світі, в якому немає тебе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍