Лідія Вікола - Діалог, Лідія Вікола

Серпневе небо пахло осінню. Утім, на цвинтарях завжди пахне осінню. Сльози змішуються з дощем, гіркота — із згірклим запахом спаленої трави, безвихідь — з цвинтарною тишею. Сьогодні сонце світило яскраво, на небі — ні хмаринки. А дощ — він у моїй душі, у моєму серці... Назавжди.

Сашко усміхався мені з могильної плити своєю фірмовою відчайдушною усмішкою, ніби жодне лихо не здатне його налякати. Утім, так і було.

Присіла на лавку. Закурила.

— Дарма ти помер. — Звісно, репліка залишилася без відповіді.

Я ще багато чого могла б йому сказати, багато чого вже й сказала. Тільки користі від тих слів?

Рік. Завтра рівно рік, відколи ти зробив найбільшу дурість у своєму житті. Найбільшу і останню. Ти помер, а я залишилася... Ні, не жити, а так — існувати, або навіть — жевріти, чи то пак — животіти. Навіщо? Я не знаю. У моєму житті більше немає сенсу, немає фарб, тільки гіркий запах осені. І безвихідь.

Я приїжджаю сюди часто, іноді — кілька разів на тиждень. Навіть заплатила цвинтарному сторожу, щоб змайстрував лавку для мене, а то від довгого сидіння навпочіпки сильно затікали ноги. Начебто як розумом розумію, що немає більше Сашка, от зовсім немає. Є тільки пагорб землі на цвинтарі і могильна плита із двома датами та його усміхненою мармизою на фото. Але коли біль ставав нестерпним, коли горло перехоплювало від безмовного крику, коли порожнеча в душі ставала непід'ємною, коли нічні жахіття оселялися у моїх снах — тільки це місце було здатне подарувати мені спокій.

Першої ночі після похорону мене обпоїли заспокійливими. Просто до безпам'яті. Пригадую лише, як намагаючись втекти від нав'язливого нескінченного кошмару, в якому Сашко помирає знову і знову, скочила на свій байк і помчала у ніч на граничній швидкості. Як не розбилася в такому стані — не знаю. Та й навіщо не розбилася — не знаю також. Вранці прокинулася серед вінків на Сашковій могилі, перемазана землею, змерзла, але спокійна. Відтоді це місце — мої ліки, мій наркотик, моє заспокійливе, мій допінг. Ні, я більше не ночую на його могилі, ніби зомбі, але приїжджаю сюди знову і знову. Навіщо? Не знаю, але тут мені стає легше. Іноді розмовляю з Сашком, як із живим, іноді мовчу, іноді лаюся, іноді він мені навіть відповідає... А іноді, ось як зараз, вдивляюсь у його зелені очиська на фотці, поринаю чи то у спогади, чи то у роздуми і прокручую в голові внутрішні монологи. У такі дні, як сьогодні, я знала — він мені не відповість.

Сонячний промінь упав на його фотографію і в мене склалося враження, що хлопець мені підморгнув. Криво посміхнулася у відповідь. Люблю це фото, на ньому Сашко виглядав самим собою, таким, яким я його пам'ятала, яким хотіла би пам'ятати. Ще раз подумки пораділа, що, незважаючи на свій тодішній напівсонний, напівзаморожений стан, усе-таки змогла наполягти на своєму, і замість неживої, але класично-правильної паспортної фотографії в краватці та з порожнім поглядом, на пам'ятнику зараз знаходиться фото усміхненого і щасливого Сашка. МОГО Сашка.

Пам'ятаю, як було зроблено цей знімок. Трохи більше року тому, один із наших останніх. Тоді ще нічого не віщувало біди. Ми були закохані, щасливі, вільні і п'яні цією свободою. Квітень минулого року. Після довгої боротьби весна все-таки зміцнилася у своїх позиціях і тепер всюди розкинулися розкішні різнокольорові квіткові килими.

— Дивись яка краса! — перекрикуючи вітер і шум мотору прокричала я. — Давай зупинимося!

Ми пригальмували біля невеличкої галявинки, і я з дитячим захопленням роздивлялася і вбирала в себе цю красу, ці барви, ці запахи. Напевно, саме так і виглядає щастя... Квіти. Багато і різних — жовті, білі, сині та блакитні. І трава — м'яка, зелена, соковита, так і хочеться прилягти. Ми цілувалися до нестями, до болю в губах і яскравих зірочок в очах. Ми притискалися одне до одного, намагаючись закарбуватися тілами, проникнути під шкіру. Щоб бути ще ближче, максимально близько, розчинитися одне в одному. Швидше за все, справа б не закінчилася одними поцілунками і байдуже, що ми зупинилися на самому узбіччі дороги, де час від часу проїжджали машини. Коли в голові шумить і кров закипає — начхати на все, окрім коханого чоловіка, його губ, рук і гарячого тіла, що прагне продовження. Але порив пристрасті був нахабно розвіяний компанією галасливих придурків, що проїжджала повз. Особливо не вслухалася, але здається кричали вони щось паскудне, свистіли, сміялися і радили "знайти ліжечко"...

— Проїжджайте вже, хлопці, — крикнув їм Сашко, загороджуючи мене собою, — не бентежте дівчину!

На наше щастя, хлопці й справді поїхали, свистячи і сигналячи, увімкнувши музику голосніше. Якби вони з'явилися всього на кілька хвилин пізніше — могли б поспостерігати набагато пікантнішу картину. Я нервово усміхнулась. Поруч, притиснувши мене до себе міцніше, тихо розсміявся Сашко — мабуть, теж про таке подумав. Ми лежали на квітковому килимі в обіймах одне одного, вдихаючи свіже весняне повітря, спостерігаючи за хмаринками, дихаючи в унісон. Саме так і виглядає щастя.

Я не любителька селфі, але в той момент гостро, прям до поколювання у кінчиках пальців захотілося зробити фото, закарбувати наш момент безтурботної весняної радості, щоб потім холодними осінніми вечорами дивитися, згадувати і грітися. Як у воду дивилася.

На цьому знімку ми усміхнені й щасливі, з припухлими від поцілунків губами, шаленим блиском в очах і безладом у волоссі. Такі живі... Таким фотографіям не місце на цвинтарі, на могильній плиті, але ніякої іншої я там бачити не хотіла. Мене і квітковий фон затерли у фотошопі, на світлині залишився тільки Сашко на тлі блакитного неба. Друзі казали — погана прикмета, такі фотографії на надгробках не розміщують. Начхати! Хто би що не казав, але я теж померла того дня, разом із ним, з тією лише різницею, що моє серце продовжує битися. Мертве серце, що б'ється у напівживому тілі. Тож усе правильно — це спільна могила, спільний надгробок і фотографія на ньому має бути теж спільною. Просто мене на ній не видно, так само як і його — не видно тут, у нашому світі.