Страгозорый - Небезпека у лісі! {оушен}, Страгозорый

Глава друга. Легка депресія.

     Відчуваю себе погано після того, що скоїв, якщо казати чесно. Як фізично, так і морально. Правда, не знаю, що з цього всього зараз важче перенести.

     Спочатку лежав довго, спав. Може навіть декілька днів проспав ось так. Важко було прокинутися після того, як я гасав туди-сюди, майже нічого не ївши. Через усе це дуже схвж.

     Коли прокинувся, нарешті поїв те, що знайшов, і знову мені довелося лягти. Тіло ломило так, наче мене катували як мінімум з тиждень, залишаючи багато ран на тілі, які зараз навіть без спроб поворухнутися сильно боліли.

     Не дуже приємні відчуття. Не хотілося б мені знову їх коли-небудь відчувати. Сподіваюсь, вони пройдуть якомога швидше...

     Спочатку навіть подумав надіслати якусь звістку батькам про те, що зі мною все добре, бо вони ж певно хвилюються дуже за мене. Все ж, я не приходив до них аж цілий місяць - спочатку був демоном, потім майже цілий тиждень провалявся у кроваті, нічого не роблячи окрім як безпомічно лежати й інколи спати. 

    Але нічого з собою поробити я не зміг. Знову заснув, бо вже в який раз відчув сильну слабкість. Тому ідею про звістку довелося залишити на потім.

    Коли я зміг нарешті почати більш-менш володіти своїм тілом і не відчувати постійну втому, я нарешті прийшов до батьків. Усередині було паршиво. Було таке відчуття, наче я вбив увесь світ, але залишив тільки батьків.

— Мені морально погано. - Сказав я матері під вечір, дивлячись кудись на небо й до сих пір відчуваючи себе подавлено.

    Звісно, не хотілось дуже нагружати батьків своїми проблемами, бо і в них їх дуже багато, але я вже просто не витримав цього натиску. Хотілось хоч з кимось поговорити про це. Бо було таке відчуття, наче зараз якщо я продовжу мовчати, точно станеться щось дуже погане. І я нарешті дозволив собі почати розмову про це.

     Мати, яка сиділа поряд, теж милуючись гарним і тихим вечором, який тут, у нашому світі на диво був не таким вже й холодним, обережно взяла мене за руку, а потім обійняла. Без слів мати зрозуміла багато чого, якщо взагалі не все. Тому зараз вона намагалась підтримати мене як могла. І я був їй за це дуже вдячний.

     Все ж, мені так не вистачало сімейного тепла. Тому я до сих пір сильно радів тому, що нарешті отримав його після того, як одного разу втратив.

     Увесь наступний тиждень я знову майже нічого не робив, окрім як лежав, дивлячись то в стелю, то ще кудись, доки не засинав або не змушував піти й чимось допомогти батькам чи комусь іншому з Лісного Народу. Раніше такого не було, тому якщо чесно, я був навіть трохи здивований через різкі зміни, хоч і знав, через що усе це зі мною хааж відбувається. 

     Намагався не думати про це «щось», якось відволікаючись на інші думки або щось намагаючись робити, але воно наче само лізло в голову, нагадуючи про те, що сталося тоді. Про те, як я вбивав гібридів. Ні, не я. Демон вбивав гібридів. Хоч вони й були дуже поганими, але я зазвичай тримався думки, що вбивати дуже погано майже з самого дитинства. Може, саме через це мені зараз так погано морально?

     Звісно, я колись вбивав. Але... Мені здається, що зараз не можна порівнювати ті ситуації з теперішньою. Тоді по більшій степені я вбивав через те, що це треба було. Та й до того ж, від моїх два постраждало на той час менше п'яти. А зараз... Зараз точно більше ста гібридів. І саме це мене зараз дуже турбувало.

     Батьки з кожним днем турбувались за мій стан все більше, гадаючи, що це не пройде, бо пішов вже другий тиждень, як я ось так лежу. Звісно, хотілося спочатку трохи заспокоїти їх, але я просто не міг цього зробити. Та й до того ж, не хотілося зараз з кимось особливо розмовляти.

    Одного разу я почув, як мати розмовляла зі своїм батьком про мій стан. Він сказав, що це рано чи пізно повинно пройти, і що зараз їм залишається лиш чекати й сподіватись на те, що це дійсно зможе пройти колись. Можливо, якби тут був Лург, він би точно сказав, як мені допомогти... Що там далі казав Зар, я вже не чув, бо знову вирубився.

     Лігорія особливо не підходила до мене усі ці дні, бачачи мій стан, хоч я й бачив, що вона думала над тим, щоб підійти та трохи поговорити. Вона лиш інколи приносила мені їжу, коли усі були зайняті та бувало таке, що вона трохи розповідала про те, що відбувалося.

    Ну, нічого страшного. Ось стане краще, я точно поновлю наші з нею тренування. Можливо...

    Позавчора на диво мені хотілося слухати її трохи довше, ніж до цього. Я навіть попросив Лігорію розповісти щось ще. Вона хоч трохи й здивувалась, але послухалась.

      Коли сьогодні прийшла мати десь зранку, щоб перевірити мене й розповісти про свої плани, я зміг нормально поговорити з нею без якихось проблем, хоча до цього мені було важко з кимось розмовляти й підтримувати нормальну розмову. Нарешті потихеньку відпускаючи усю цю ситуацію, я почав відчувати себе трохи краще. Це добрий знак.

     Повернувшись з батьком з риболовлі під вечір - все ж, не полінився сходити, - я відчув, що щось почало усередині змінюватися. Невже я потихеньку починаю звикати до тієї думки, що тепер ось так буду кожного року вбивати багато гібридів?...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍