Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

— То кого ж я витягнув із лап океану? Русалку? Відьму? Принцесу з поганим настроєм?

— Леора, — сухо відповіла вона. — Леора де Вальмонт.

— О, — усмішка в його голосі стала виразнішою. — Аристократка. Я так і подумав. Пір’я у волосі видає.

— Це з капелюха, - сказала вона, виймаючи пір’їну з голови. - Його зірвав вітер.

— Що ж, я врятував тебе, — з притиском сказав Дантес. — Можна сказати, тепер ми — майже сім’я. Але без поспіху.

Вона закотила очі, але десь усередині цей сарказм був… заспокійливим. Не таким, щоб довіряти, але достатнім, аби не боятись негайно.

Дантес відступив на крок і вказав смичком убік палуби.

— Якщо ти не плануєш померти ще раз — варто трохи відпочити. Лівий борт, третя каюта зліва. Колись там жив штурман, який вірив, що його тінь відокремлюється від нього вночі. Сподіваюсь, вона не проти нового мешканця.

— Дуже… підбадьорливо, — хмикнула Леора.

— Тут усе таке, — кивнув скелет. — Примарне, але з характером. Як і ти.

Вона підвелась, ледве втримавшись на ногах, і поглянула ще раз у його очі-вогники. У цьому капітані щось було — не тільки смерть. Щось більше. Небезпечне. І… дивно знайоме.

— Я спробую довіряти. Хоча б на одну ніч, — прошепотіла вона і пішла в туман.

Дантес лишився на містку, проводжаючи її поглядом.

— Одна ніч, — повторив він, — краще, ніж жодної.

Його пальці легенько торкнулись смичка. І в тумані знову з’явилась музика — тиха, як подих. Вальс для двох, із яких лише один ще має серце.