Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

Розділ 2

Каюта зустріла її тишею, в якій не було спокою. Пил на полицях. Старі карти, що вицвіли так, ніби на них давно не дивилися. Ліжко — застелене, мов когось чекало. Дерево потріскалось, але не зламалось. Як і вона.

Леора зачинила двері й сперлась об них плечем. Її тіло гуділо від болю, рани пульсували, але найбільше — стискало всередині. Неможливо було сказати, що саме: страх, втому чи сором.

"Ти ж капітанеса. Була. Ти не маєш права плакати. Навіть зараз."

Несподівано — тихий стукіт.

Вона озирнулась. Двері ледь прочинились, і в щілину протягнуто руку. На кістлявому передпліччі — складене вбрання: сорочка з мереживом, жилет, темна спідниця. Все зношене, але ціле.

— Пробач, — озвався Дантес із-за дверей. — Мода попередньої епохи. Але принаймні сухе. І не має дірок. У більшості.

— Дякую… — хрипко мовила вона. Це було перше "дякую" за багато місяців, що не звучало з вуст механічно.

— Якщо щось не підійде — звертайся. Я ж у цьому ходжу двісті років, і досі не натирає, — кинув він з-за дверей із притаманною іронією.

Вона усміхнулась. Не тому, що було смішно. А тому, що цей голос… не вимагав нічого. Просто був.

Коли двері зачинилися за Дантесом, Леора повільно стягнула з себе мокру, закривавлену сорочку. Тканина липла до шкіри, наче сама не хотіла відпускати. Вона з обережністю кинула її на підлогу й підійшла до уламка дзеркала, що похило висів у рамі, покритій павутинням часу.

Склалась навпіл, побачивши себе — не зовсім ту, якою була ще вчора. Очі глибші. Щоки запалі. На плечі — стара, зблякла, але чітка шрамована рана. Слід першого вбивства у прямій сутичці. Не найгіршого, але… найпам’ятнішого.

"Пам’ятаєш, як тремтіли руки тоді? А тепер… дивися на них."

Вона опустила погляд. Її руки — колись тонкі, з тонкими пальцями, створені для пера, віяла і келиха. Тепер — мозолясті, порепані, з подряпинами, обпечені сонцем і солоним вітром. Сліди штурвалу, меча, мотузок і смерті.

— Аристократка, кажеш… — прошепотіла вона сама до себе, і в цьому було більше гіркоти, ніж сміху.

Раніше ці руки торкались шовку. Тепер — крові. Раніше вона боялась темряви під ліжком. Тепер — лише тієї, що повзала в її голові.

Вона заплющила очі — і світ запах парфумами. Легкими, квітковими, надто солодкими, як для справжніх квітів. Лишень для маскування — нещирості, страху, порожнечі. У високих дзеркалах — відблиски свічок і сукні з мереживами. 

Срібло бриніло під пальцями камеристки. Шепіт слуг, усмішки гостей, бальзамовані фрази. "Ваша милість така вродлива сьогодні". "Який витончений вишиваний комір". "Ви танцюєте, мадемуазель Леоро?"

А вона не хотіла танцювати.

Вона хотіла вирватись.

У морі не було віял. Там — вітер. Не брехня, а шторм. Не бал, а битва.

Їй було шістнадцять, коли вона вперше ступила на палубу корабля, що тоді ще не мав назви. Ще не мав душі. Вона дала йому і те, і інше. А взамін — він дав їй те, що не дав жоден бал: владу. Холодну, як сталь у руці, й тяжку, як відповідальність за чужі життя.

Але все почалося з крові.

Він був старшим. Досвідченим. Слизьким, мов мокра палуба. Ніхто не довіряв йому — крім її батька, що відправив Леору "навчитися". Але вона бачила в його очах — зневагу, ненависть, страх. І коли зник сувій з картою — вона знала, хто.

Його звали Бренн. Він тікав човном, упевнений, що шістнадцятирічна дівчина не наважиться. Що вона просто викличе охорону. Що вона "аристократка".

Але вона взяла пістоль.

Її руки тремтіли, коли вона стояла на краю причалу. Морський вітер бив у лице. Усі кричали. А вона мовчала.

Він озирнувся. Побачив її. Усміхнувся. І рушив далі.

Постріл.

Він не впав одразу. Спіткнувся. Повернувся. Очі здивовані, розширені. Тіло розслабилось лише тоді, коли хвиля накрила його.

«Мені тоді було шістнадцять…» — подумала вона, дивлячись на свою руку. — «Він хотів утекти з картою скарбів. А я — відшукати їх.»

Леора схилилась над ліжком. Її долоня ковзнула по дереву — повільно, ніби прагнула вловити щось невидиме. Лише шерех пальців по гладкій, старій поверхні… і в ту ж мить — щось тьохнуло в грудях.

Не звук. Відчуття. Внутрішнє здригання — як коли серце розпізнає правду ще до розуму.

Судно… відповіло.

Тепло. Ледь вловиме. Мовби під шкірою дерева ще текла кров. Не людська, не тілесна, а якась глибша. Магічна. Стара, як саме море.

Її магія прокинулась — не як сила, а як інстинкт. Тонка, майже забута нитка, що потягнулась із глибини серця. Як павутинка, що ловить не комах, а спогади.

Між нею і кораблем виник зв’язок — не прямий, не нав’язливий, але… справжній. Живий.

«Він дихає. Цей проклятий корабель… дихає. Чує. Відчуває.»

Вона завмерла, долонею ще торкаючись дерева, а всередині щось… гойднулося. Якби вона не сиділа — впала б. У грудях тисло, як перед бурею, і водночас тягнуло… кудись глибше, вниз. До коренів.

Її пальці тремтіли, але вона не відвела руки. Лише заплющила очі.

І в той момент сон — не просто прийшов. Він упав на неї, як туман, густий і тихий. Не спокійний, а обволікаючий.

Їй снився корабель — «Сутінкова Лілія», але перекручений. Паруси — з плоті, а не з полотна. Екіпаж — без облич. А замість штурвалу — її власне серце, втиснуте між тріснутими спицями. Тарг стояв на палубі, іржавими руками розриваючи її прапор. Золота лілея плакала кров’ю.

— Ти думала, море тебе прийме? — шепотів він. — Воно ж тебе вже відригнуло…

Раптом — звук скрипки. Один, ясний, чистий.

Море зникло. А перед нею — тінь у плащі. Дантес?

Він стояв на палубі, обернений до неї спиною. Але замість кісток — його спина була повна ран. Кожна — з іменем. І її ім’я — теж було серед них.

Леора прокинулась різко.

Каюта була в тумані. Не той, що ззовні — цей світлів зсередини, як дим від сну. Стіни дихали. Підлога стогнала. Магія знову прокидалась — у її пальцях, у серці, у крові.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍