Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 2.

 

Гвен повела мене через довгий коридор, освітлений теплим світлом факелів. Я не бачила жодних дверей, що свідчило про те, що цей хід з’єднує одну споруду з іншою. Кожен крок луною відгукувався в стінах, а в повітрі витав запах старого каменю, змішаний із ароматом воску.

Ми вийшли у світлу кімнату, зовсім невелику, але величну. На протилежному боці височіли величезні різьблені двері, що вразили мене своїм витонченим мистецтвом. Птахи з людськими головами здіймалися у політ угорі, а внизу розпускалися химерні лотоси, ніби  відтворені на дереві життєдайні символи.

— Доню, ти готова? — пролунав глибокий голос позаду.

Я різко обернулася і побачила чоловіка. Високого, кремезного, із каштановим волоссям, зав’язаним у хвіст, і знайомими зеленими очима — точнісінько, як у мене. Батько.

Мої губи самі по собі стиснулися, та я кивнула, взяла його простягнену руку й відчула, як долоня міцно стиснула мою, додаючи хоч якогось спокою.

Двері розчинилися.

Перед нами відкрився величезний круглий зал із високими колонами та позолоченою ліпниною. По обидва боки проходу стояли дванадцять чоловіків у чорних плащах, кожен із яких вирізнявся лише кольором головного убору. Їхні обличчя були непроникні, суворі.

А в центрі стояв він.

Мій наречений. Високий, з широкими плечами, він ніби був створений для того, щоб підкорювати простір навколо. Його вигляд був не просто чоловічим — він був потужним, з відтінком чогось позаземного.  Його синьо-чорне волосся, як нічне небо після грози, невимушено спадало на плечі, мов темна завіса, що приховує його справжні наміри.

Губи, ідеально рівні і злегка припухлі, були тверді й виразні, мов контури невідомої планети, що лише розпочинає своє існування.

Його очі — каро - оріхові, але з таким глибоким відблиском, що здавалося, вони здатні відображати цілу галактику. Погляд чоловіка пронизував, немов промені місяця, що проникають у темряву. Він дивився на мене без жодної теплоти. І хоч я змусила себе опустити очі, його енергетика давила так, що у голові почало паморочитися.

Я ледве встояла.

Раптом хтось узяв мене за руку. Я підняла погляд і впізнала лікаря, що приходив до мене раніше. Його дотик був сповнений тепла, і мені миттєво стало легше. Він глянув на мого нареченого, і… диво! Його суворе обличчя м’яко змінилося, а в погляді з’явилося щось схоже на теплоту.

Що відбувається?

Я не встигла розібратися у своїх відчуттях, як батько передав мою руку нареченому. Я зосередилася на дрібницях — вишитому платку, що виглядав із нагрудної кишені, на червоній сорочці під темним піджаком. Я не зважилася знову зустріти його погляд.

Зал наповнився тишею.

Я була впевнена, що зараз зайдуть гості, але замість цього почула, як важко зачинилися двері. Батько покинув зал.

Все відбувалося, ніби уві сні.

Ми стали у накреслене на підлозі коло, і дванадцять чоловіків у чорному по черзі почали до нас підходити. Вони промовляли щось на невідомій мені мові, ставили запалені свічки на лінії кола, а потім торкалися наших рук, залишаючи на зап’ястях знаки, що засвічувалися й зникали. Я не знала, що це означає, але судячи з гулу в залі — щось важливе.

Після останньої печаті всі заговорили.

Я насмілилася поглянути на нареченого — і зустріла його самовдоволену усмішку. Йому все було зрозуміло. І, здається, його все влаштовувало.

До нас підійшов найстарший із дванадцяти. Взяв наші руки, і на моєму зап’ясті з’явився витончений візерунок — химерна рослина, на якій сиділа маленька пташка. На зап’ясті Фредеріка ж красувався птах із людською головою.

— Міліндо, Фредеріку, таїнство вінчання майже завершене.

Голос чоловіка лунав чітко й владно.

— Фредерік, одягни браслет на ліву руку Мілінди. Віднині ви чоловік і дружина.

Я відчула, як холодний метал торкнувся мого зап’ястя.

— Печатки показали, що ви не є істинними один для одного.

Фредерік хмикнув.

— У кожного з вас висвітлилося ще по одному ваших істинних наречених. Це означає, що через рік ваш шлюб можна буде розірвати за бажанням одного з вас.

Я не зреагувала. Я не знала, що й відчувати.

— Та я все ж сподіваюся, що ви зможете знайти спільну мову й покохати одне одного, як того хочуть ваші батьки.

Візерунки зникли.

Фредерік узяв мене за руку й повів із зали.

Ми знову пройшли через кімнати, коридори, і нарешті опинилися в залі, який не можна було назвати просто великим. Це був величезний простір, наповнений пишними столами, на яких красувалася їжа, що відразу ж нагадувала про святковий бенкет. Лінії страв були такими витонченими, що кожен шматочок здавався миттєво важливим елементом цієї урочистої феєрії. А навколо нас... сотні очей. Люди, яких я навіть не знала, одразу почали підходити, вітатися, дарувати привітання, і я вже відчувала, як мої губи болять від тих безкінечних посмішок, а руки тремтять від усієї цієї уваги. В голові пульсувало тільки одне питання: коли це закінчиться?

Ми сіли за стіл, і я, навіть не намагаючись звертати увагу на інше, схопила запашну булочку. Легко розрізала її, поклала на неї зелень, з ніжністю нарізане м’ясо, а зверху — білий сир. Заплющивши очі, я відчула, як цей смак заволодіває мною. Кожен кусочок — це як невидимий поцілунок для смакових рецепторів, мій голод якось одразу ж змішувався з відчуттям захвату від цієї простої їжі. І ось я, не відкриваючи очей, їла, насолоджуючись моментом. Було байдуже, що навколо багато гостей, що це моє весілля, що всі ці погляди спрямовані на мене. Лише момент і насолода від їжі була моєю єдиною реальністю.

А коли я відкрила очі, то побачила п’ять пар очей, що дивляться на мене з чимось, що нагадувало зацікавлену оцінку. Мої батьки — з виразом несхвалення, батьки Фредеріка — з тією ніякою винуватістю, як після фальшивої доброти. І сам він… дивився на мене, ніби я була безхатьком з вулиці, що не знає, як правильно користуватися виделкою. Його погляд був сповнений зневаги й розчарування, і це викликало внутрішній протест - я вирішила, що цього вже я йому не спущу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍