Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Розділ 1. Сайт знайомств

Одинадцять років по тому

Христина

Я сиділа в затишному куточку улюбленої кав’ярні в Києві, тримаючи тепле горнятко лате в руках. За столиком навпроти мене сиділа моя сусідка по кімнаті, Сашуля, яка хихотіла, гортаючи щось у своєму телефоні. Ми вже місяць ділили кімнату в гуртожитку, і я поступово звикала до її невгамовного характеру.

Думками я поверталася до минулого. Колись я ділила кімнату з Алісою та Даною. З Асею завжди було весело, але з часом її життя змінилося. Хоч вона й жила в Києві, але бачилися ми не часто, адже дні подруги оберталися навколо сім’ї та маленького сина Ромчика. Ми час від часу зустрічалися, коли вона гуляла з малим. Я любила дітей, але наразі мене цілком влаштовувала роль хресної.

Втім, я вже кілька років мешкала в столиці, а думками часто поверталася до рідного Хмельницького. Там залишився мій дім, дитинство і всі найтепліші та сумні спогади. У великому мегаполісі я відчувала себе ніби у вирі подій, але водночас часто сумувала за спокоєм і знайомими вуличками рідного міста.

Дана свого часу першою покликала мене до Києва. Я довго сумнівалася, але зрештою зважилася переїхати, сподіваючись, що разом нам буде легше призвичаїтись у столиці та знайти роботу. Спочатку ми справді підтримували одна одну: гуляли, сміялися, ділилися планами й переживаннями. Але згодом її життя змінилося. Вона знайшла нову роботу, завела нових друзів, а потім вирішила поїхати за кордон.

Відтоді наші розмови стали все рідшими. Спочатку вона відписувала короткими фразами, потім почала пропускати мої повідомлення. А зараз про неї нагадували хіба що старі фото в телефоні й кілька спільних спогадів, які час від часу спливали у моїй пам’яті.

Раптом Сашуля перервала мої думки:

— Христю, не хочеш зареєструватися на сайті знайомств? — її очі світилися цікавістю, і я ледь не захлинулася своїм лате.

— Що? — підняла я брови й відставила чашку, намагаючись зрозуміти, чи це жарт.

Сашуля весело відкинула волосся за вухо:

— Просто цікаво. Зараз усі знайомляться через інтернет. Я ось подумала, чому б і тобі не спробувати? Це ж несерйозно, просто для розваги! Я вже, до речі, зареєструвалася.

Я скептично глянула на неї й посміхнувся, але в душі мене це трохи зачепило. Зазвичай я теж любила повеселитися, але ж не так.

— Сашуль, здається, такі сайти — для тих, хто шукає когось на одну ніч чи хоче розвести на гроші. Це не серйозно.

— Ой, не говори, — відмахнулася Сашуля, усміхаючись своєю звичною безтурботною усмішкою. — Ти ж не мусиш одразу шукати чоловіка на все життя. Просто зареєструєшся, поспілкуєшся з кимось. Може, хтось цікавий знайдеться, а, можливо, це допоможе тобі отримати новий досвід.

Я задумалась. З одного боку, вона мала рацію — це могло бути простою пригодою, без жодних зобов’язань. Якщо не сподобається, я завжди могла видалити профіль. Але з іншого боку... Чи дійсно я готова відкритися навіть на такому рівні?

— Ммм... Добре, але тільки заради цікавості, — сказала я нарешті, трохи знизивши плечима. — Але чесно: я не збиралася когось там серйозно шукати.

Сашуля засміялася так голосно, що кілька людей за сусідніми столиками глянули в наш бік. Її сміх був заразливим, і я не змогла втриматись, щоб не посміхнутися.

— Ти не хвилюйся, це просто гра, — підморгнула вона й миттєво дістала свій телефон. За кілька секунд вона вже показувала мені програму. — Ось, дивись, це мій профіль. Я ж не пропоную тобі одразу кидатися в омут із головою.

Я лише зітхнула, коли вона раптово схопила мій телефон, що лежав на столику. Подала його мені, але замість того, щоб чекати дозволу, вже запитала, чи можу я довірити їй створити мій акаунт. Я розблокувала гаджет і передала його в її руки. У її рухах була якась невимушена впевненість, все відбувалося так швидко: пальці Сашулі ковзали по екрану, а я вирішила підсісти до неї ближче, щоб слідкувати за процесом. Програма вже завантажувалася, і за кілька миттєвостей вона впевнено почала заповнювати мої дані. Сашуля наче знала кожен наступний крок, ніби це була частина звичної для неї гри, де всі правила були їй добре знайомі.

— Я тебе бачу як «Тіну». Це коротше, ніж Христина, і звучить цікаво, — заявила вона, вводячи ім’я в поле.

— Тіна? — я скептично підняла брови. Це ім’я звучало по-іншому, більш загадково. — Ну, нехай буде Тіна.

Сашуля усміхнулася, наче виграла джекпот.

— Ось бачиш! Тіна звучить круто. У тебе має бути щось особливе, щось таке, що виділяє.

Я поглянула на екран, де вона заповнила профіль: «Тіна, любителька квітів, шукає нові знайомства та позитивні емоції». Це виглядало трохи дивно, але водночас... щиро.

— Добре, нехай буде так, — видихнула я, вже майже погоджуючись із її натиском.

— Чудово, — мовила Сашуля, відкинувшись на спинку стільця. — Тепер чекай, коли тобі почнуть писати. І не забудь фільтрувати всіляких диваків! 

Я посміхнулася, ковтнувши лате, і подумала, що, можливо, це справді маленька пригода, яку я собі могла дозволити. Ні до чого не зобов’язуюча, просто експеримент. «Хто знає? Може, це саме те, чого мені зараз бракувало» — промайнуло в голові, і я усміхнулась.

Мій телефон лежав поруч на столику, а Сашуля тим часом розповідала якусь смішну історію про свої невдалі знайомства, але я ловила себе на тому, що слухала її впіввуха.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍