Джордж Мартін - Гра престолів

присипане сніжком болото, Вілл ковзнув попід гілля й озирнув просіку, яка відкривалась унизу.

Серце зупинилося у нього в грудях. Якусь мить він не наважувався навіть дихати. Місячне світло осяяло просіку, залишки багаття, притрушену снігом хатину, величезний валун, напівзамерзлий струмок. Усе було начебто так само, як і кілька годин тому.

Окрім одного. Усі тіла зникли.

— Боже! — почулось у Вілла над вухом. У гілку уп’явся меч: це сер Веймар завойовував пагорб. У розмаяному вітром плащі він зупинився поряд з деревом, тримаючи в руці оголений меч; світло зірок чітко окреслювало цей благородний силует.

— Пригніться! — застережливо прошепотів Вілл.— Тут щось негаразд.

Але Ройс не ворухнувся. Поглянувши на безлюдну просіку, він розсміявся.

— Схоже, твої мерці, Віллє, кинули свій табір.

У Вілла відібрало мову. Він шукав слова, але слів не було. Це неможливо! Окинувши поглядом покинутий табір, він зупинив очі на топорі. Величезному двосічному бойовому топорі, який так і лежав у тому самому місці, де Вілл побачив його минулого разу. Така цінна зброя...

— Підйом, Віллє,— звелів сер Веймар.— Тут нікого немає. Не дозволю тобі ховатися по чагарниках.

Вілл неохоче скорився.

Сер Веймар зиркнув на нього, не приховуючи осуду.

— Не збираюсь я повертатись у Чорний замок, проваливши найперший свій рейд. Я таки розшукаю цих дикунів,— роззирнувся він навколо.— Лізь на дерево. Хутко. Шукай багаття.

Вілл без жодного слова розвернувся. Сперечатися не мало сенсу. Здіймався вітер, пронизував наскрізь. Вілл рушив до височенного сіро-зеленого чатового дерева й подерся нагору. Дуже швидко долоні в нього зробилися липкими від живиці, а сам він загубився поміж глиці. Страх каменем лежав у животі, як нестравний обід. Прошепотівши молитву безіменним лісовим богам, Вілл витягнув з піхов чингал. І, щоб той не заважав дряпатися нагору, затис його зубами. Від смаку холодного заліза на язиці йому одразу стало затишніше.

— Хто тут? — зненацька гукнув унизу лордійчук. У викличному окрику майнула непевність. Вілл зупинився і, дослухаючись, роззирнувся.

У відповідь у лісі зашурхотіло листя, завирувала крижана вода у струмку, вдалині заухкала снігова сова.

А Чужі підступали беззвучно.

Краєм ока Вілл помітив рух: крізь ліс ковзали бліді примари. Обернувши голову, він у темряві зауважив білу тінь. За мить вона щезла. На вітру ніжно тріпотіли гілочки, дряпаючи одна одну дерев’яними пальцями. Вілл був уже розтулив рота — попередити, але слова застрягли у нього в горлі. Та ні, він помилився. То просто майнула пташка, чи зблиснув сніг, чи місячне світло зіграло злий жарт. Зрештою, що саме він бачив?

— Віллє, де ти? — задерши голову, загукав сер Веймар.— Ти щось бачиш?

Сторожко стискаючи меч у руці, лордійчук повільно розвертався навколо власної вісі. Мабуть, відчув їх, так само як і Вілл. Бо бачити не було чого.

— Відповідай! Чому стало так зимно?

І справді було зимно. Здригнувшись, Вілл міцніше вчепився в гілку, на якій завмер. Обличчям притиснувся до твердого стовбура. Щокою він відчував солодку беручку живицю.

З темряви лісу випірнула постать. Зупинилася перед Ройсом. Висока, суха, негнучка як старий кістяк, зі шкірою білою як молоко. Коли вона рухалася, барви її панцира мінилися: ось вони білі, як щойно випалий сніг, ось уже чорні як тінь, а ось пістрявіють, як сіро-зелені дерева. З кожним кроком візерунок переливався, наче місячне сяйво на воді.

Долинуло щось схоже на сичання: це серу Веймару Ройсу перехопило дух.

— Не підходь,— застеріг лордійчук. Голос у нього зірвався, як у хлопчиська. Щоб звільнити руки перед боєм, Ройс відкинув за плечі довгий соболевий плащ і стиснув меч обіруч. Вітер затих. Стало дуже холодно.

Тихою ступою Чужий ковзнув уперед. У руках він тримав меч — такого меча Вілл зроду не бачив. Це жало викували не з людського металу. Воно грало у місячному світлі, прозорилося: уламок кришталю настільки тоненький, що поверни його боком — і він щезне з очей. Клинок огортало слабеньке блакитне мерехтіння — химерне світло, що мінилося по краях, і чомусь Вілл не мав сумнівів, що меч гостріший за будь-який інший клинок.

— Що ж, потанцюй зі мною,— хоробро зустрів його сер Веймар і зухвало підніс власний меч високо над головою. Руки в лордійчука трусилися чи то від ваги меча, чи то від холоду. Але в цю мить Вілл подумав: перед ним уже не хлопчик, а воїн Нічної варти.

Чужий зупинився. Вілл побачив його блакитні очі — таких глибоких і таких блакитних очей у людей не буває: ця блакить іскрилася, як лід. Погляд застиг на мечі, який тремтів угорі, зблискуючи металом у холодному місячному сяйві. На єдину мить у Вілла прокинулася надія...

Але з темряви безшумно випірнули інші постаті, схожі на першу як викапані. Троє... четверо... п’ятеро... Мабуть, сер Веймар відчув холод, яким від них віяло, хоча й не бачив їх і не чув. Вілл мав би гукнути, застерегти. Це його обов’язок. І його смерть, якщо він так учинить. Затремтівши, він міцніше стиснув стовбур — і промовчав.

І тут прозорий меч, затріпотівши, протяв повітря.

Сер Веймар зустрів його своїм сталевим клинком. Лезо ударилося об лезо, та не чути було брязкання металу — тільки високий пронизливий звук, заледве доступний людському вуху: наче звір завив од болю. Ройс відбив другий удар, і третій, а тоді змушений був на крок відступити. Знову шквал ударів — і знову Ройс відступив.

Позаду нього — праворуч, ліворуч, повсюди — терпляче стояли спостерігачі: безликі, безмовні; мінливий візерунок на їхніх панцирах робив їх невидимими на тлі дерев. Але вони наче й не думали втручатися.

Знов і знов стикалися мечі, й Віллові кортіло затулити вуха від цього страдницького вищання, з яким вони вдарялися. Сер Веймар уже засапався, у місячному світлі видно було, що з рота в нього вихоплюється пара. Клинок уже побілів од інею, а меч Чужого танцював, огорнений блідо-блакитним сяйвом.

І тут Ройс на мить забарився. Прозорий меч протяв кольчугу в нього попід пахвою. Від болю лордійчук зойкнув. Між кільцями кольчуги ринула кров. На холоді від рани зразу почала підніматися пара, а краплі, які падали на сніг, горіли червоним вогнем. Сер Веймар провів рукою по боці — і молескінова рукавиця одразу просякла червоним.

Чужий зронив щось невідомою мовою: голос його нагадував хрускіт льоду на зимовому озері, а в словах вчувалося глузування.

У сері Веймарі прокинулася лють.

— За Роберта! — заволав він і, загарчавши, кинувся вперед, обіруч підносячи вкритий памороззю меч