Люко Дашвар - Ініціація

з’явиться злодій чи випадковий перехожий напідпитку, тут підлітки не насміляться обісцяти під’їзд чи обписати матюками стіни. Тут підбори жіночих черевичків ніколи не застрягнуть у щілині потрісканого асфальту, а пафосні іномарки ніколи не вскочать у ями, бо тут немає ям: асфальт — моноліт. І тільки сморід від сміттєвих баків сусідніх будинків підло розбиває ілюзію вщент.

— Живеш тут? — питаю для годиться.

— На двадцять п’ятому. Тобі сподобається! — Герман про інше. Його вже заполонило передчуття близького сексу. Рухи — легкі, грайливі. Голос трішки похрипує, а очі не приховують жадання.

— Ліфт для інтиму? — пробую іронізувати, коли заходимо до невеликого — на двох! — ліфта.

Герман на мить губиться. І не цілує мене в ліфті, хоча за всіма стереотипами мав би розпочати прелюдію вже зараз. Спираюся на стіну кабінки і, хоч нотаріус надто близько, безсоромно роздивляюся його. Маю ж запам’ятати, з ким нині встановлюю випадковий і алогічний близький фізичний зв’язок, бо раніше нічого подібного зі мною не траплялося, але в телевізорі таке стається систематично. То чому б не приміряти на себе чужу історію?

Нотаріусу не більше сорока. Чи, може, виглядає старшим, а насправді — років тридцять п’ять. На круглому обличчі метушливі негарячі очі-вуглики, ніс картоплиною, вуста надто рухливі — перебір, усе в мінус. Зайвих кілограмів двадцять — грубим екватором навколо талії і вже локально — на пухких щоках, підборідді, шиї і далі вниз окремими материками й острівцями. Величезний, величезний, як материк, мінус. Але є і плюси. Високий, міг би в баскетбол грати, якби не зайві кг. Волосся не втратив — теж плюс.

Голомозі черепушки викликають у мене озноб. Бороди теж немає — ще один плюс, бо бриті наголо бородані всі до одного для мене — новонавернені мусульмани, і це не те, що викликає підозру, але бентежить і насторожує, бо ніколи раніше в західній цивілізації чоловіки не переносили волосся з голови на підборіддя так радикально. А нині якого біса? У чому глибинна суть тренду?

Ліфт зупиняється. Нотаріус по-хазяйському виходить першим, а я їм очима його спину: цікаво, коли Герман запитає, як мене звати, чи наш потенційний фізичний зв’язок не передбачає такого ступеня довірчості?

Герман ніби чує. Обертається.

— Так і не спитав, як тебе звати…

— Може, сам вигадаєш мені ім’я? Пізніше! Після того як ми… попрацюємо над заповітом, — виходжу з ліфта. Роззираюся: які з цих трьох дверей зараз відчиняться для мене?

Герман завмирає посеред площадки, дивиться на мене вкрай здивовано. Невже прийняв за чисту монету мої слова про роботу над заповітом? Тоді ще один мінус йолопу! За відсутність почуття гумору.

— Якщо ми працюватимемо над заповітом, я і так знатиму твоє справжнє ім’я, — мовить йолоп чи то роздратовано, чи то розгублено. — Бо перше, що треба зробити, — встановити особу, яка складає заповіт. Ти ж із паспортом?

Я з паспортом, але чому він такий тупий? Нащо руйнує мізерну ілюзію романтичності, наче моє справжнє ім’я (варто лише Германові його взнати) переверне сите життя нотаріуса кардинально і назавжди? От чому він такий тупий?! У нас і так не було фатального знайомства, першого побачення, страждань через розлуки і ревнощі, поцілунків під дощем і обіцянок вічної любові, як те щодня показує телевізор. Може, він не дивиться телевізора?..

Язик проситься відповісти по суті: так, я з паспортом. Та всередині раптом виникає нестримне бажання величезними гострими ножицями розрізати одяг цього вайлуватого телепня, повалити на якийсь диван чи просто на підлогу та зґвалтувати! Нестримно, нахабно і так жорстоко зґвалтувати, щоби більше ніколи йому навіть на думку не спадало вести себе із жінками так… придуркувато.

— У тебе є презерватив? — питаю, ледве стримуючи лють. — Чи мені до аптеки збігати?!

Герман забуває про заповіт, джентльменські ігри в прелюдії і те, що ми застрягли на площадці, території загального користування, перед трьома дверима на клятому двадцять п’ятому поверсі. Подається до мене, і — дідько! — ні. Знову ні! Не цілує, хоча за всіма стереотипами мав би. Обіймає однією рукою, другою стискає мої груди.

— Ти така… незвичайна! — кругле лице його стає червоним.

— А ти такий оригінал! Ми займатимемося цим тут? — сексуальна агресія мужчини передається мені наступальним збудженням. — Тоді б уже краще в «Тойоті».

Герман відступає на крок, знічується. Похапцем дістає з кишені ключі.

— Вибач, — суне до дверей. Одних із трьох — важких, дубових.

Дивлюся на ті двері. Відчуваю, як холоне серце.

Такі двері не піддадуться, не розчахнуться від легкого поштовху. Вимагатимуть зусиль. Я вже бачила такі двері. Не тут і не тепер. Напередодні! У фіналі моторошного сну, який розвіявся, лишив у пам’яті тільки чіткий страхітливий уривок. Ніби стою перед важкими дубовими дверима. Отакими, як ці. І маю відкрити їх, аби пересвідчитися: за дверима чорнота вузького коридору, і в тій чорноті видно лише ноги людини у важких черевиках. Людина лежить на підлозі ногами до дверей, і я навіть пам’ятаю рифлену підошву важких, схожих на солдатські берці черевиків тої мертвої людини. Бо уві сні за дубовими дверима в чорному коридорі лежала мертва людина.

Нотаріус не помічає мого приголомшення. Штовхає дубові двері, а вони і справді важкі. Лише трохи прочиняються, та я бачу в чорноті коридору дебелі черевики: рифлені підошви — сторчма.

— Стій! Стій! — белькочу перелякано. Хапаю Германа за руку, тягну від ледь прочинених дверей. — У твоїй квартирі — мертва людина! Повір! Я точно знаю! Я те бачила! Раніше!

— Коли «раніше»?! — Нотаріус не з героїв. Червоне йде з лиця — щоки-губи полотніють. Перелякано озирається на прочинені двері. Відсахується, з підозрою дивиться на мене. — Ми не зустрічалися раніше. Я навіть імені твого не знаю!

— Здалося тобі моє ім’я!

— Хто ти?! — питає він самими губами.

— Господи, про що ти?! Я ніхто! Ніхто, чуєш?! Просто бачила сон! Такий страшний сон про смерть, що аж захотілося скласти заповіт. І я прийшла до тебе. А ти привів мене сюди. А тут — двері! Ті самі двері, що я бачила їх уві сні! За ними, там, усередині, є хтось мертвий. Не віриш? — замовкаю. Дивлюся на нотаріуса схвильовано. — Давай перевіримо, — пропоную чомусь пошепки. І роблю крок до дверей.

— Ні! — Герман зривається, хапає мене за руку. — Не підходь! Стій, не руш!

— Добре. Тоді давай викличемо