Andriana - Той, кого я чекаю, Andriana

Розділ 3: "Знак долі"

 Новий день розпочався теплим сонячним ранком. Після кількох днів дощів земля ввібрала достатньо вологи, і тепер все навколо ожило, немов після довгого сну. Елісон, насолоджуючись променями сонця, вийшла у свій сад із блокнотом.

Її завжди надихала природа — кожна квітка, кожен листок, що переливався зеленими відтінками під сонячним промінням, були джерелом для створення нових малюнків. Але цього разу вона відчувала дивну тривогу. Щось непокоїло її, хоча вона не могла зрозуміти, що саме.

Вона сіла на дерев’яну лавку біля старого дуба, гортаючи свій блокнот. Лінії, які зазвичай виходили легкими й природними, тепер здавалися напруженими. Її рука кілька разів зупинялася, а погляд мимоволі підіймався до будинку через дорогу.

Вікна сусіднього будинку залишалися зачиненими, і відчуття тиші ніби проникало в повітря. Елісон усміхнулася сама до себе: Ну чого я так переживаю? Це звичайні люди. Вони просто щойно переїхали.

Вона спробувала відволіктися, повернувшись до малювання. Проте знову щось у її серці нашіптувало, що цей день принесе зміни.

Елісон уже втретє намагалася провести олівцем лінію, яка мала б зобразити тінь дерева, але рука знову зупинилася. Її тривожні думки розсіялися, коли пролунав короткий звук сповіщення на телефоні.

Вона взяла смартфон, і її очі відразу засвітилися від здивування. Повідомлення надійшло від незнайомого номера, але воно виглядало обнадійливо:

“Доброго дня, пані Елісон! Ми побачили ваші роботи на онлайн-платформі і були вражені. У нас є пропозиція для вас: ми шукаємо художника для створення серії ілюстрацій. Робота з вільним графіком, повністю дистанційно. Якщо вас зацікавить, дайте знати, і ми надішлемо більше деталей. З найкращими побажаннями, Лорен Грей.”

Елісон широко усміхнулася. Хтось справді помітив мої роботи? — думала вона, ще раз перечитуючи текст.

Тривога, яка мучила її весь ранок, розчинилася, поступившись місцем хвилюванню й радості. Це була не просто пропозиція — це була можливість. Елісон швидко відповіла, подякувавши і зазначивши, що їй цікаво дізнатися більше.

Вона відклала телефон і вперше за день відчула легкість. Можливо, цей день не такий уже й дивний, — подумала вона, повертаючись до малювання.

Елісон так захопилася своїм малюнком, що навіть не помітила, як стемніло. Лише коли легкий холод пробіг шкірою, вона підняла голову й озирнулася.

Небо вже давно вкрилося темрявою, і лише світло ліхтарів розривало її глибину.

Вона мимоволі поглянула на будинок нових сусідів. У кількох вікнах горіло світло, а подвір’я, яке вдень здавалося порожнім, тепер мало зовсім інший вигляд. На терасі видно було кілька коробок, а з-за штори одного з вікон на першому поверсі мелькнула якась постать.

Хто вони? Як вони живуть? І чому цей хлопець здається таким... таким загадковим? — думала вона, довго вдивляючись у світло вікон.

Холодний вітер змусив її знову опустити погляд і потерти руки. Вона вирішила, що пора повертатися додому, але в голові лишилося відчуття, що цього вечора щось змінилося. Щось невидиме, але важливе.

Пропозиція Лорен стала для Елісон несподіванкою, але вона не могла втратити таку можливість. Робота виявилася складнішою, ніж вона очікувала, адже вперше стикалася з подібним замовленням. Дні почали зливатися в одне ціле, а години, проведені за полотном, здавалися нескінченними.

Елісон майже не відривалася від роботи. Її кімната була наповнена запахом фарби, а руки вкрилися кольоровими плямами, які важко було змити. Але їй це подобалося — це була її стихія.

Вона навіть не помічала, як швидко минали дні. На перерви, які раніше витрачала на прогулянки чи споглядання за сусіднім будинком, тепер просто не було часу. Її повністю поглинуло створення картини, що вимагала від неї не лише таланту, але й терпіння та наполегливості.

Минув тиждень, можливо, два. Сонячного ранку Елісон нарешті зробила останній мазок пензлем і відійшла від полотна, щоб подивитися на свою роботу. Це було щось надзвичайне. Картина, яку вона створила, вражала своєю глибиною та деталями. Вона відчувала гордість і полегшення.

— Вийшло навіть краще, ніж я уявляла, — сказала вона вголос, посміхаючись сама до себе.

Елісон прибрала інструменти, вмила руки від фарби й вийшла на свіже повітря. Вона відчула, як сильно скучила за вулицею. Легкий вітерець грався її волоссям, і їй здалося, що цей день був ідеальним для початку чогось нового.

Тільки тепер, уперше за довгий час, вона помітила, як багато всього змінилося навколо. В саду сусіднього будинку щось рухалося, і, приглянувшись, вона побачила постать хлопця, який поливав квіти біля будинку.

Елісон на мить завмерла, спостерігаючи за незнайомцем. Він виглядав розслаблено, ніби цей світ належав тільки йому. Блакитно-сірі очі хлопця випадково зустрілися з її поглядом, коли він повернув голову в її бік. Елісон швидко відвела очі, відчувши, як її щоки стають гарячими.

Вона поспіхом озирнулася навколо, ніби шукаючи, чим би зайняти руки, щоб не видати своє збентеження. Її увагу привернули квіти на клумбі.

— Можливо, полити мої теж не завадило б, — пробурмотіла вона собі під ніс і пішла до крана за лійкою.

Але коли вона повернулася до своєї клумби, хлопця вже не було видно. Двері його будинку зачинилися, залишивши по собі тільки ледь чутний звук.

Елісон зітхнула й почала поливати квіти. Робота завжди допомагала їй зібратися з думками. Але чомусь цього разу це не спрацювало. Її уява поверталася до хлопця.

"Цікаво, що він за людина? Чим займається? І як він сюди потрапив?"

Наступного дня Елісон вирішила більше не уникати цього. Вона помітила, що машина сусідів стоїть у дворі, і подумала, що, можливо, це її шанс. Вона вирішила прогулятися поблизу.

Коли вона проходила повз будинок, маленький хлопчик вибіг з воріт, тримаючи в руках червоний м'яч. Він зупинився, побачивши Елісон, і широко усміхнувся.

— Привіт! — сказав він.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍