Andriana - Той, кого я чекаю, Andriana

Розділ 2: "Перша зустріч"

 Наступного дня до будинку приїхала інша машина — не чорна, а звичайний білий універсал. З машини вийшла жінка середнього віку, яка швидко оглянула вулицю, ніби шукаючи щось, і хлопця років шести-семи, який щосили намагався втримати свою шкільну сумку, яка здавалась набагато важчою за його плечі. Він виглядав кумедно, щось бубонячи під ніс, що змусило мене усміхнутись.

Жінка, схоже, була його мамою. Вони пройшли до будинку, зупинившись перед воротами, і почали розмовляти. Я не могла не помітити, що вона з якоюсь недовірою поглядає на старий будинок, наче вагаючись, чи це місце, яке вони хочуть назвати своїм. Може, це виглядало так через те, що будинок ще був порожній, без меблів, без слідів людського життя. Я бачила, як жінка смикала за двері, нібито перевіряючи, чи все на своєму місці.

Я мала трохи поспішати, щоб не бути поміченою, але не могла не запам'ятати цей момент — це були перші дні, коли новий сусід почав ставати частиною мого світу. І хоча я все ще не знала його імені, щось у його присутності змушувало моє серце битися швидше.

Він не приїхав того дня. Хлопець, який недавно переїхав сюди, був на роботі, і я не знала, коли він повернеться. Всі ці нові зміни навколо мене створювали відчуття, ніби я була на межі чогось важливого, але водночас не могла зрозуміти, що саме це буде.

Мама з маленьким хлопчиком поїхали, і двір сусіднього будинку знову став порожнім. Але вже наступного дня, коли дощ висох і небо прояснилося, Елісон почула звук двигуна. Вона підійшла до вікна, яке було відчинене, і почувши знайомий гул машини, не змогла втриматися від цікавості.

З вікна вона побачила чорну машину, що під’їжджала до будинку нового сусіда. В цей раз в машині було троє людей. Першим вийшов хлопець, якого вона вже бачила. Він не помітив її, підійшов до воріт, знову махнув водієві та чогось поспішав. 

З машини вийшли також жінка і маленький хлопчик. Елісон бачила їх вчора. Він тримав якусь іграшку, не звертаючи уваги на довколишнє оточення. Жінка була привітною, з розуміючим поглядом, і привітно посміхалася. Вона тягнула хлопця за руку, виглядала спокійною і зібраною. Елісон не змогла просто стояти і спостерігати. Підійшовши до дверей, вона вийшла на вулицю, хоч і не була певна, чи правильно це — знайомитися з новими сусідами. Але цікавість перемогла.

— Мамо, хто це? — запитала вона, зупинившись біля дверей і дивлячись на нову родину.

Мама, що стояла неподалік, кивнула головою в їхній бік.

— Це нові сусіди, — сказала вона, не відводячи погляду від новоприбулих. — Хлопець купив той будинок, що стоїть поруч. А ось його родина.

Елісон обережно підняла погляд, спостерігаючи за хлопцем, який вийшов з-за машини, та за його родиною, яка підійшла до будинку. У її голові все ще крутилася та сама думка: хто ж вони насправді? Елісон спостерігала, як нові сусіди підійшли до дверей будинку. Жінка та хлопчик зайшли всередину, а хлопець залишився на вулиці, ніби чекаючи чогось. Він стояв, розглядаючи околиці, наче був уперше тут. В його погляді було щось задумливе, але й водночас невпевнене. Елісон не могла відвести очей, вона намагалася вгадати, що стоїть за його мовчанням.

Вона не знала, чи варто йти до нього, чи просто залишити все, як є. Але її цікавість перемогла. Вона зробила кілька кроків до воріт, і навіть не помітила, як опинилася зовсім поруч.

— Привіт, — сказала вона, трохи збентежена, намагаючись не звучати надто ніяково.

Хлопець подивився на неї, його очі були блакитно-сірі, немов море під час бурі — глибокі, холодні, але й водночас манливі. Він усміхнувся, але ця усмішка була стриманою, не зовсім відкрита.

— Привіт, — відповів він, немов щойно прокинувшись. — Ти тут живеш?

— Так, я живу ось у тому будинку, — вказала Елісон на свій дім, нервово розтираючи руки. — Я Елісон.

— Зоріан, — сказав він, відразу розуміючи, що варто представитися. — Ми переїхали нещодавно. Це моя мама та брат.

Елісон помітила, як він злегка змінив позу, коли вимовив ім’я матері. Він знову поглянув на свій будинок, наче згадуючи щось важливе, але одразу відволікся.

— Ти тут нещодавно? — запитала вона, намагаючись ввести розмову на легку ноту.

Зоріан кивнув, але не одразу відповів.

— Так, я купив цей будинок, — сказав він, наче підтверджуючи те, що вона і так знала.

— Він великий, — зазначила Елісон, спостерігаючи за його реакцією. — Я навіть не знала, що тут є вільні будинки.

Зоріан здивовано підняв брови, потім розсміявся, але це був не сміх, а скоріше нервова реакція.

— Це мій вибір, — відповів він. — Я люблю такі місця. Вони мають свою атмосферу. А що ти думаєш про цей район?

Елісон задумалася. Вона любила це місце, але не була впевнена, що можна так відразу відповісти на таке питання.

— Це моє рідне місто, — сказала вона, спостерігаючи за його реакцією. — Я тут народилася. Зоріан кивнув, наче розуміючи, про що йдеться. Ті кілька хвилин, що вони стояли на вулиці, здавалися такими важливими, навіть якщо між ними було так мало слів. Елісон не могла зрозуміти, чому вона так переживає через це знайомство. Може, це була просто цікавість до нового сусіда, а може, щось більше. Але що саме?

Знову з’явився момент мовчання, і хоча вони стояли поруч, Елісон відчула, як дистанція між ними збільшилася.

— Вітаю з переїздом, — сказала вона, вирішивши зробити крок назад. — Якщо що, я тут.

— Дякую, — відповів Зоріан, але його погляд був занурений в думки.

Вона повернулася до дому, залишивши його стояти на порозі, як і раніше. Знову залишалося незрозумілим, чому вона так чекає, щоб побачити його знову. Чи це просто звичайна цікавість, чи щось більше?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍