Alina Pero - Вогонь у серці , Alina Pero

Іван

Я все ще тримав Вероніку в руках, відчуваючи, як її гаряче тіло притискається до мого.

Тиша.

Її обличчя так близько, що я бачу, як вії тремтять, як легенько прочинені її губи…

Якщо зараз не відпущу – зроблю щось дурне.

Раптом – гучний стукіт у двері.

Ми одночасно підскочили.

– Ви когось чекали? – швидко запитала вона, поправляючи волосся.

– Ні.

Я важко зітхнув, підійшов до дверей і рвучко їх відчинив.

І, звісно ж…

Вона.

Валентина Степанівна – гроза всіх сусідів, майстер проникливих поглядів і володарка найкращих сплетень у будинку.

Стояла переді мною, спершись на дверний косяк, і з хитрою посмішкою переводила погляд з мене на Вероніку, яка ще стояла в коридорі з розпатланим волоссям і гарячими щоками.

Ой-йой.

Я навіть міг бачити, як у її голові народжуються теорії.

– О, Іванку, а я тут якраз хотіла… – вона зробила паузу і знову вдумливо оглянула сцену.

Я стиснув щелепи.

– Щось сталося, Валентино Степанівно?

– Та таке… дрібничка, – махнула рукою, але очі її блищали від цікавості. – Думаю, саме ти міг би допомогти.

Вероніка злегка кашлянула, ніби намагаючись не розсміятися.

Я процідив крізь зуби:

– Що сталося?

– Ой, синку, ти ж такий сильний і вправний, а я тут самотня старенька… – вона зробила трагічне обличчя. – Чи не міг би ти… відкрити мені банку огірків?

Я моргнув.

– Що?

– Ну, не відкривається, а так хочеться малосольних… – продовжувала вона, явно розтягуючи момент, щоб краще насолодитися ситуацією. – Я ж знаю, ти хлопець добрий, не відмовиш.

Я перевів погляд на Вероніку. Вона кусала губи, намагаючись не пирхнути.

Глибокий вдих. Видих.

– Звісно, допоможу, – процідив я.

– От і чудово! – бабуся радісно поплескала в долоні. – Заходь до мене, а панянка нехай поки тут відпочине.

Вона підкреслила останнє слово з таким значенням, що я ледь не вдавився повітрям.

Вероніка нарешті не витримала й розсміялася.

Я поклявся, що колись відімщу за це.

А поки що йду рятувати сусідку від неможливості поїсти огірків.
---
Я поставив банку з огірками на стіл і вийшов від Валентини Степанівни, намагаючись не грюкнути дверима.

Бабця була задоволена. Дуже задоволена. Навіть занадто.

Коли я вже йшов, вона сказала:

– Ой, Іванку, якщо твоя дівчина така ж добра, як і гарна, то ти в лотерею виграв!

Я навіть не став відповідати. Просто зачинив двері й видихнув.

Треба змінювати квартиру.

Коли повернувся у свою, Вероніка вже стояла посеред кімнати й уважно вивчала масштаби катастрофи.

– Ну, що там? – запитала, знову ховаючи посмішку.

– Огірки відкриті, світ врятовано, – пробурчав я, проходячи повз неї.

– Герой, – хихикнула вона.

Я глянув на неї зверху вниз.

– Це іронія?

– Ні, щира похвала, – вона злегка підняла руки. – Але не будемо про це. Нам би розібратися з тим, що тут відбувається.

Вона перевела погляд на підлогу, де ще блищали калюжі води.

Я кивнув.

– Гаразд. Швабра в ванній. Відро там же.

Вона послухняно пішла вказаним маршрутом, а я зняв футболку й кинув її на одну з найбільших калюж, щоб вода не розтікалася далі.

Раптом Вероніка різко заговорила з ванної:

– Іване, а у тебе тут…

– Що?

– Відро з тріщиною.

Я прикрив очі.

– І коли ти встигла це перевірити?

– Ну, я ж медсестра, – озвалася вона з коридору, повертаючись із тією ж шваброю. – Діагностую все моментально.

Я скривився:

– От тільки мій стан не аналізуй, я й так у депресії через потоп.

– Ну, якщо тебе це підбадьорить, то я так і не розібралася, як працює твоя швабра.

Я глянув на неї й побачив, як вона намагається зрозуміти механізм, тримаючи її в руках під дивним кутом.

Видихнув і підійшов ближче.

– Дай сюди.

Я взяв швабру, швидко віджав її й простягнув Вероніці назад.

– Ось.

Вона зітхнула:

– Ти робиш це так легко…

– Бо я чоловік.

– О, значить, ти ще й сексист?

Я ледь не засміявся.

– Ні, я реаліст. І якщо тобі треба відро без тріщини, можемо махнутися: ти – за новим, я – прибираю.

Вероніка примружила очі.

– Хитро. Але ні.

І почала відтирати підлогу, ніби їй треба здати норматив.

Я глянув на неї з усмішкою.

– Дивлюся, ти справді хочеш спокутувати свою провину.

– Це чесно, – вона сконцентровано водила шваброю. – Я завдала шкоди – я допомагаю.

– Ти ж розумієш, що в такому випадку мені доведеться регулярно знаходити в тебе приводи для вибачень?

Вона завмерла й повільно звела на мене погляд.

Я витримав його.

І все ж ледь помітна усмішка, що смикнула її губи, була мені відповіддю.

Мені це подобалося.

Занадто.

Ніка

Я намагалася зосередитися на прибиранні, але було важко.

По-перше, тому що швабра Івана явно була з характером і не хотіла співпрацювати.

По-друге…

Я ковзнула поглядом на чоловіка, який стояв поруч.

Якщо бути чесною, то першим, що я помітила, коли він повернувся, була не швабра і навіть не те, що він приніс якусь банку з огірками.

А його голий торс.

Той момент, коли твоє сумління підказує, що треба відводити очі, а підсвідомість шепоче: «Ні-і-і-і, почекай ще трошки».

Широкі плечі. Міцні руки.

Прес…

Так, досить!

Я зосередилася на воді на підлозі, а не на чоловікові, який стояв поруч.

– Ну, якщо тебе це підбадьорить, то я так і не розібралася, як працює твоя швабра, – сказала я, щоб відволіктися.

Іван глянув на мене так, ніби я зізналася у вбивстві.

– Дай сюди, – пробурчав він.

Він узяв швабру, віджав її так швидко і легко, що я навіть не встигла кліпнути, а потім повернув мені.

– Ось.

Я скептично подивилася на нього.

– Ти робиш це так легко…