Nicole Moonshade - Лабіринт долі, Nicole Moonshade

Спокуса темряви

Айра відчула, як її кроки відбиваються від кам'яної підлоги старої церкви. Тут панувала тиша, в якій не було місця навіть для думок. Вона йшла за Каєм, його постать була майже невидимою в півтемряві, але її інтуїція підказувала: він не просто веде її десь, він веде її всередину, у саму суть її страхів і бажань. 

Вона знову дивилася на стару фреску на стіні, де лабіринт виводив до темної ями. Її серце билося швидше, коли вона зрозуміла, що цей малюнок зовсім не випадковий. Це був не просто лабіринт у вигляді кількох переплетених коридорів — це був лабіринт її власного розуму, її сумнівів, її минулого, що ще не знайшло виходу. 

— Кай, чому ти мене сюди привів? — тихо запитала вона, пориваючись спитати вже давно. 

Кай повернувся до неї. Його погляд був важким і спокійним, і в ньому було щось таке, що залишало її без слова. Він взяв її за руку і провів пальцями по холодній поверхні фрески. 

— Це не просто місце, Айро. Це поріг. Всі твої відповіді чекають там, — він вказав на темну яму внизу, куди вела стежка лабіринту. — Але щоб потрапити туди, треба побороти себе. І ти зможеш це зробити лише тоді, коли перестанеш боятися темряви. 

Айра стояла нерухомо. Вона відчувала, як кулон на її шиї знову почав пульсувати, але тепер цей пульс не був заспокійливим. Він був немов закликом, що кликав її у глибину лабіринту, у невідоме, куди вона не була готова йти. Але, попри всі її страхи, вона знала, що іншого вибору не буде. Це був її шлях, її доля, яку вона не могла відкинути. 

— Я готова, — сказала вона, її голос був слабким, але рішучим. 

Кай усміхнувся, і в його погляді знову заграв якийсь прихований біль. Він кивнув і пішов далі по темному коридору церкви, залишаючи за собою тільки тінь. 

Тіні минулого

Кожен крок, який робила Айра, здавався важким, ніби камені під ногами ставали важчими. Вона йшла за Каєм, намагаючись не думати про те, що вона залишає позаду. Вона хотіла покрити це місце забуттям, але не могла. В її голові все частіше спливали спогади з дитинства, сцени з її минулого, яких вона намагалася позбутися. 

Вона згадала, як мати завжди говорила їй, що її доля — це її вибір, і тільки вона може вирішити, який шлях їй обрати. Але з кожним роком вона відчувала, що її шлях обирають не вона, а якісь невидимі сили, яким вона не може опиратися. Її життя завжди було як лабіринт: кожен крок привів до нової розвилки, кожен вибір — до нової темної стіни, від якої не можна було втекти. 

І ось зараз вона опинилася в середині цього лабіринту, де нічого не було визначено, і кожен новий поворот міг бути останнім. Вона дивилася на Кая, і знову відчула, як між ними виникає невидимий зв'язок. Він знав більше, ніж говорив, але вона все ще не могла зрозуміти, чому саме вона повинна пройти через все це. 

— Ти не можеш залишити це позаду, Айро, — почувся голос Кая, але він не був звичайним. Це був не просто його голос. Це був голос, який приходив зсередини її самого серця. Він лунає так, ніби її минуле вже було написано в цьому лабіринті. 

— Я не знаю, чи зможу я це витримати, — пробурмотіла вона. — Все це… це більше, ніж я можу осилити. 

Кай зупинився, повернувся до неї і подивився в очі. 

— Те, що тобі здається непосильним, — це тільки частина шляху. Якщо ти зупинишся, то загубиш себе назавжди. Пам'ятай, лабіринт не дає відповідей тим, хто не готовий слухати. 

Айра стояла мовчки, але відчувала, що з кожним словом він знаходить новий шлях до її душі. Її серце було готове до змін, але чи вистачить їй сили пройти через усе це? 

Підземний світ

Коли вони дійшли до кінця коридору, перед ними з’явився вхід, що вів вниз — до підземної частини церкви. Це був темний, вузький прохід, в якому було так мало світла, що кожен крок здавався невідомим і небезпечним. Айра відчула, як її серце пришвидшується, але вона йшла без сумнівів. 

— Вниз? — прошепотіла вона. 

— Так, — відповів Кай, і його голос став глухим, наче він уже не був тут, а десь зовсім в іншому світі. — Це місце, де все починається. І де ти повинна вирішити, чи хочеш ти продовжити цей шлях. 

Айра глибоко вдихнула і ступила на першу сходинку. Вона відчула, як тіні збільшуються навколо неї, і навіть її власна тінь стала віддаленою, нечіткою. І все ж, рухаючись вниз, вона відчувала, що це місце веде її до самої суті того, чого вона боялася найбільше. 

У темряві підземелля не було часу, не було місця для сумнівів. Тут панувала тільки тиша, яка заглушала всі думки, лише внутрішній голос підказував, чи правильний вибір вона робить. 

І ось перед нею з’явилася стіна — неприступна, холодна, з дивними знаками, що світяться в темряві. 

Айра знала, що це був лише початок.