Nicole Moonshade - Лабіринт долі, Nicole Moonshade

Загублені дороги

Айра не могла позбутися відчуття, що її життя раптово змінилося. Після зустрічі з Каєм, місто стало іншим, ніби накрите якоюсь невидимою пеленою. Вулиці, що ще вчора здавались звичними, тепер виглядали віддаленими, чужими. Кожен крок, який вона робила, ніби виводив її в нову реальність — де все було під питанням. 

Вона йшла по вулицях старого кварталу, по тих самих брукованих доріжках, де колись гуляла з друзями. Але сьогодні навіть запахи були іншими — не відчувалося теплого хліба, не було запаху квітучих дерев. Повітря було важким, сповненим передчуттям чогось невідомого. 

Айра зупинилася біля старої кав'ярні. Через великі вікна вона побачила знайому постать. Це був Кай. Він сидів за столиком, мовчки дивлячись у вікно. Його чорний плащ немов поглинув весь світ навколо, і навіть небо здавалось млявим і важким. 

Айра не могла просто пройти повз. Вона підійшла до нього, намагаючись зробити кроки якомога легшими, щоб не видавати свого хвилювання. Кай не підняв очей, коли вона підійшла, але не було жодного сумніву, що він відчув її присутність. 

— Ти знову тут, — промовив він тихо, не дивлячись на неї. — Це твій шлях. Ти не можеш від нього втекти. 

— Чому ти за мною слідкуєш? Чому не можеш просто залишити мене в спокої? — Айра почала втрачати терпіння. 

Кай підняв погляд, і її серце знову пропустило кілька ударів. Його очі не були такими холодними, як раніше. Вони були сповнені таємниці і розуміння, як ніби він давно знав її душу. Він відповів із легкою усмішкою: 

— Тому що ти вже не можеш повернутися назад, Айро. Лабіринт не дає вибору. 

Айра почувалася, якби її життя раптово стало частиною гри, в якій вона не розуміла своїх правил. Вона сиділа поруч з ним, не знаючи, чого чекати далі. Кай був як темна тінь, що пеленала її існування, притягуючи її все глибше в лабіринт цієї загадкової гри. 

Різні світи

З кожним кроком, що Айра робила разом з Каєм, вона починала відчувати дивні зміни у власному сприйнятті світу. Їхні розмови були сповнені натяків, але жодної конкретної відповіді. Кай говорив лише про лабіринт і про те, що чекає її попереду, але відмовлявся пояснити більше. 

— Чому ти не можеш просто сказати мені, що відбувається? — запитала вона, намагаючись не звучати надто розгублено. 

Кай усміхнувся, і на його губах з’явився невеликий натяк на розуміння її сумнівів. Він опустив погляд і почав говорити повільно: 

— Є речі, які ти повинна дізнатися сама, Айро. Лабіринт дає шанси, але тільки тоді, коли ти готова їх прийняти. Іноді доводиться відпустити контроль, щоб зрозуміти, хто ти є насправді. 

Айра не розуміла його слова, але відчувала, що щось у них є важливе. Вона подивилася на нього, намагаючись зібрати думки, але все, що вона могла зрозуміти, це те, що Кай знає набагато більше, ніж говорить. Він був частиною цього лабіринту, як і вона, і їхні шляхи були переплетені ще до їхньої зустрічі. 

В той момент, коли вона подумала, що ще кілька хвилин і її терпіння зірветься, Кай раптом різко повернув і без слів попрямував до старої церкви в кінці вулиці. Айра не могла залишити його без уваги, і рушила за ним слідом. 

Церква була темною і зруйнованою, але всередині вона відчувала, що щось важливе сховано саме тут. Вони пройшли через вхід, що ледве відчинявся, і опинилися у великій залі з високими стінами, де колись, мабуть, збиралися люди. В центрі зали стояла старовинна фреска, покрита пилом і тріщинами, але малюнок на ній був дивним: лабіринт, що виводив у темну яму, на дні якої світилося якесь світло. 

— Це місце, — сказав Кай, — тут розпочинається твій шлях. Лабіринт долі ніколи не є прямим. Ти повинна бути готова зробити вибір, навіть коли здається, що виходу немає. 

Айра не могла зібратися з думками. Все було так складно, так незрозуміло. Що це за лабіринт? І чому її це так сильно тривожить? 

Таємниці під землею

Вночі Айра не могла заснути. Кулон на її шиї знову почав пульсувати теплом, і вона відчула, як його світло проникає всередину її. Це не було просто прикрасою — це було щось більше. У голові з’явилися нові думки, нові образи. 

«Лабіринт... Лабіринт...» 

Із цієї миті вона зрозуміла, що шлях, яким вона йде, не лише фізичний. Це був шлях у її серце, у її глибини, у місця, які вона боїлася побачити. Що більше вона думала про це, тим ясніше ставало: лабіринт був не просто місцем — це була частина її самого існування. 

Дівчина піднялася, вдягнула плащ і вийшла з дому. Її рухи були впевненими, і серце билося все спокійніше. Вона вирушила туди, де знову повинна була зустріти Кая. 

Вона не могла залишити цю справу невирішеною.