Рубен Гримар - Рай, з якого не втікти, Рубен Гримар

Розділ 2. Зниклі люди

Наступного ранку, йдучи на роботу, я відчувала дивне напруження.

Я намагалася себе заспокоїти. Люди бувають не надто активними в телефоні — це не привід для параної. Дмитро завжди був стриманим, йому не потрібні безкінечні повідомлення, плітки чи випадкові чати.

Та щось у мені вже не вдавалося загасити.

Це відчуття…

Наче реальність ковзала між пальцями.

Я увійшла в офіс, як завжди, о дев’ятій ранку. Будівля сяяла чистотою, все було на своїх місцях. Співробітники за комп’ютерами працювали мовчки, зосереджено вдивляючись у екрани.

Я провела карткою, зайшла у свій кабінет і кинула сумку на стілець. Логічна рутина, знайомі дії.

Але тоді я помітила ще одне. Я не пам’ятала, коли востаннє бачила свого начальника наживо.

У мене навіть заніміли пальці, коли я взяла чашку з кавою.

Я працюю тут уже кілька років. Начальник завжди був… ну, наче був. Я точно знала його ім’я. Олег Соколов. Класичний, стандартний керівник. Пунктуальний, суворий, але справедливий.

Та коли я спробувала згадати його обличчя — мої думки зіткнулися з порожнечею.

Що дивно. Я ж точно його бачила?

Він був у відеодзвінках. Його фото на сайті компанії. Навіть підпис у всіх службових листах.

Але особисто?

Я відчула, як серце почало стукати частіше.

Я заплющила очі, намагаючись відтворити хоч один момент, коли ми стояли поруч. Коли він нахилявся до мене, передавав документ, робив зауваження чи просто проходив повз.

Хоч щось реальне, фізичне, відчутне. Але нічого.

Тільки його усмішка на екрані. Ніби він ніколи не існував у цьому світі.

Я різко піднялася. Відчуття, що затримую дихання.

Потрібно діяти.

Я залишила чашку на столі, вийшла з кабінету й попрямувала до приймальні. Там мала сидіти наша секретарка — Інна. Вона точно знає, коли він востаннє був у офісі.

Проте, коли я підійшла, її місце було порожнім.

Я озирнулася. Усі двері зачинені, колеги сидять за моніторами, ніхто не розмовляє.

У цей момент мені здалося, що повітря в коридорі стало густішим.

Я відчинила двері приймальні і зайшла всередину.

Робочий стіл ідеально чистий. Жодних розкиданих паперів, жодних залишених чашок із кавою. Навіть стілець стояв ідеально рівно, ніби ніхто не торкався його вже давно.

Я ковтнула слину.

Підійшла ближче і торкнулася столу пальцями. На поверхні — жодного сліду пилу.

Відчуття було таке, ніби його щойно поставили сюди, ніби це декорація, а не робоче місце живої людини.

Я потягнулася до телефону на столі. Взяла трубку і притиснула до вуха.

Немає гудків.

Я натиснула кнопку виклику. Автоматична відповідь: «Ця лінія тимчасово не обслуговується».

Стало важко дихати.

Що, чорт забирай, відбувається?

Де всі люди?

Я витягла телефон, відкрила корпоративний чат. Написала запитання:

«Олег Соколов у офісі сьогодні?»

Тиша.

Пройшла хвилина. Дві. П’ять.

Раптом сповіщення. Відповідь від одного з колег.

«Так, звісно. Він працює у своєму кабінеті».

Я завмерла, втупившись у екран.

Його немає в офісі. Я тут, стою перед приймальнею. Його не існує в цьому просторі.

Але всі поводяться так, ніби він тут. Ніби я одна не помічаю брехню.

І тут — звук.

Десь позаду, у коридорі, ледь чутний звук кроків.

Я різко обернулася, але там нікого не було.

Лише довгий холодний коридор, в якому сиділи люди, втупившись у свої монітори.

Мене кинуло в піт.

Що, якщо вони теж не справжні?

Я зробила кілька кроків назад, повернулася до приймальні й зачинила двері.

У вікні відображався екран мого телефона. На ньому блищало єдине повідомлення від колеги.

Я перечитала його знову і відчула, як у мене тремтять руки.

«Так, звісно. Він працює у своєму кабінеті».

Це була не відповідь.

Це була запрограмована реакція.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍