Карлос Руїс Сафон - В’язень Неба

– Цей примірник дуже дорогий. Якщо бажаєте, я можу показати вам інші видання цього твору, що перебувають у прекрасному стані й продаються за значно доступнішими цінами.

Люди з нікчемною душею завжди прагнуть знікчемити й інших. Незнайомець, чия душа, за моїми відчуттями, могла вміститися на кінчику голки, скинув на мене поглядом, сповненим презирства.

– Вони також мають блакитну обкладинку, – додав я.

Незнайомець проігнорував зухвалість моєї іронії.

– Ні, дякую. Я хочу саме цю книжку. Ціна не має значення.

Я знехотя кивнув на знак згоди й попрямував до шафки. Потім дістав ключ і відімкнув засклені дверцята, відчуваючи на спині пронизливий погляд незнайомця.

– Усе цінне завжди замкнене на ключ, – зауважив він стиха.

Я дістав книжку з полички й зітхнув.

– Ви колекціонер?

– Можна й так сказати. Але колекціоную я не книжки.

Я обернувся до нього, тримаючи «Графа Монте-Крісто» в руках.

– А що ви колекціонуєте, сеньйоре?

Незнайомець, знову проігнорувавши моє запитання, простягнув руку за книжкою. Мені довелося докласти неабияких зусиль, щоб не піддатися пориву покласти її на місце, замкнути шафку й викинути ключ. Але батько б не пробачив, якби я зірвав такий вигідний продаж у такі непрості для нас часи.

– Ціна – тридцять п’ять песет, – оголосив я, перш ніж віддати покупцеві книжку, сподіваючись, що сума змусить його змінити свою думку.

Але той незворушно кивнув і з кишені костюма, що не вартував, либонь, і одного дуро, дістав стопесетову[6] купюру. Мене взяв сумнів: а що як банкнота фальшована?

– Боюся, в мене не буде решти з такої великої суми, кавальєро[7].

Можна було б запропонувати незнайомцеві почекати, доки я збігав би до найближчого банку, щоб розміняти гроші, а разом із тим переконатися, що вони справжні, але мені не хотілося лишати цього типа самого в книгарні.

– Не турбуйтеся. Гроші справжні. Хіба не знаєте, як перевірити? – незнайомець виставив купюру проти світла. – Бачите, ось водяний знак? І захисні стрічки. І волокниста текстура…

– Ви знаєтеся на фальшуванні?

– У цьому світі все фальш, молодий чоловіче. Все, окрім грошей.

Він поклав купюру мені в руку і, склавши мою долоню в кулак, поплескав по ньому.

– Решти не треба. Лишіть собі до мого наступного візиту, – сказав покупець.

– Але це величезні гроші, сеньйоре! Аж шістдесят п’ять песет…

– Дрібниця.

– У будь-якому разі я мушу написати вам розписку.

– Я вам довіряю і без цього.

Незнайомець байдуже оглянув «Графа Монте-Крісто».

– Я купив цю книжку в подарунок. Хочу вас попросити, щоб ви особисто передали її.

Я завагався на якусь мить.

– Зазвичай ми не розвозимо покупки, але у вашому випадку залюбки доправимо книгу без жодної доплати. Але дозвольте запитати, чи одержувач живе тут, у Барселоні, чи?..

– Саме тут, – пролунала відповідь.

У крижаному погляді незнайомця наче промайнула задавнена лють.

– Може, ви бажаєте зробити дарчий напис або докласти якесь особисте повідомлення, перш ніж я запакую вашу покупку?

Покупець незграбно розгорнув книжку на титульній сторінці. Тільки тепер я помітив, що замість лівої кисті в нього розфарбований порцеляновий протез. Незнайомець дістав перову авторучку й черкнув кілька слів. Потім віддав мені книжку й, обернувшись, подибав до виходу.

– Чи не будете ви такі ласкаві повідомити ім’я й адресу тої людини, якій потрібно вручити ваш подарунок? – гукнув я.

– Усе знайдете там, – навіть не озирнувшись, відказав покупець.

Я розгорнув книжку й відшукав сторінку, на якій незнайомець власноруч написав:

Фермінові Ромеро де Торресу, який повернувся з мертвих і володіє ключем від майбутнього.

13

У цю мить задзеленчав придверний дзвіночок, і, коли я підвів очі, незнайомець уже вийшов.

Я поквапився до дверей і визирнув на вулицю. Покупець віддалявся, кульгаючи й поступово набираючи невиразних обрисів серед постатей, які продиралися крізь запинало сизої імли, що оповила вулицю Святої Анни. Я вже хотів було озвати дивака, але прикусив язик. Найпростіше було б дозволити йому піти геть, але інстинкт, а також моя звична нерозважливість і брак практичного глузду взяли гору.

4

Я повісив табличку «Зачинено» й замкнув двері книгарні на ключ, маючи намір простежити в натовпі за дивним незнайомцем. Я знав, що батько – який наважився лишити крамницю на мене, та ще й посеред такої посухи в продажах – влаштує мені добрячу нагінку, коли, повернувшись, побачить, що я лишив свій пост, але я сподівався, що дорогою мені спаде на думку якесь прийнятне виправдання. Я вирішив, що легше буде стерпіти батькову буркотнечу, ніж той гризотний неспокій, що оволодів мною після зустрічі з цим лиховісним незнайомцем. До того ж я мусив дізнатися напевне, які в нього були рахунки з Ферміном.

Професія книгаря дає небагато нагод, щоб опанувати на практиці тонке мистецтво непомітного стеження за підозріливою особою. Якщо тільки значна частина його клієнтів не належить до тих, хто не платить за свої покупки, знання на цю тему книгареві доводиться черпати головним чином зі збірників детективних оповідань та романів, що стоять на полицях його книгарні й коштують одну песету кожен. Сутана не робить із людини ченця, а ось злочин чи підозри в злочині здатні перетворити будь-кого на детектива, а тим паче якщо цей хтось захоплюється кримінальними історіями.

Ідучи за незнайомцем у напрямку до Ла-Рамбли[8], я відсвіжував у пам’яті основні правила нишпорки. Насамперед я відстав від кульгавця на добрих півсотні метрів, намагаючись ховатися за спинами огрядних людей і постійно виглядаючи собі схованку на кшталт під’їзду чи якоїсь крамнички, куди можна було б шаснути, якби об’єктові мого стеження зненацька заманулося зупинитися й озирнутись. Діставшись до Ла-Рамбли, незнайомець попрямував до порту. Бульвар потопав у традиційних різдвяних прикрасах, а вітрини багатьох крамниць були оздоблені вогниками, зірочками й ангеликами, які звіщали про всілякі гаразди, котрі мали, як обіцяло радіо, неодмінно настати.

У ті роки Різдво ще зберігало свій загадковий чар. Сніжні порошинки, які танцюють у променях кволого зимового світла, погляди й прагнення людей, що живуть у мовчазних сутінках, надавали цим декораціям слабкого відтінку правдивості, у яку могли ще повірити принаймні діти й ті, хто навчився забувати.

Можливо, саме тому я ще виразніше усвідомив, що серед усього цього химерного різдвяного дійства не було іншого такого персонажа, котрий був би на вигляд таким несвятковим і нетиповим, як той дивний незнайомець, за яким я йшов назирцем. Він поволі шкутильгав бульваром, часто затримуючись коло яток із птахами чи квітами й розглядав папугу або троянду з таким захватом, наче