Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

Зрештою, мала плани на вечір. Свої. Через нього, — кивок на зачинені двері, — поміняла. Виглядає, тепер маю міняти плани, вечір пропав? Краще б піти тобі.

Пальці впоралися з ґудзиками.

Тепер Мілена дивилася виклично. І при світлі люстри Кобзар розгледів у її очах ті самі вогники, що у Свистуна. Тільки якщо той п’яний, білявка — ні. Від неї зовсім не відгонило алкоголем. Зате розширені зіниці були красномовніші за будь-які запахи.

— Можу компенсувати, — Олег заговорив білявці в тон.

— Компенсувати?

— Бог трійцю любить.

— До чого...

— До того, — часу вже критично бракло, Кобзар перейшов у наступ, ступив ближче, взяв краї шуби двома руками. — Плани свої поміняла вже двічі. Не страшно, якщо зміниш втретє. Добре. Хороша прикмета.

Мілена далі дивилася на нього невдоволено, з презирством — вже встигла оцінити стару шкірянку, не останнього фасону джинси, дешевенькі туфлі на товстій підошві. Але Кобзар помітив нове: бісик цікавості.

Правиця ковзнула під шубу.

Пройшлася по талії, опустилася на сідниці, ледь стиснула.

— Ти чого?

— Нічого. Або — те саме, — Олег уже не добирав відповідних слів, відпустив, молов перше, що вступало в голову, хай виглядає дурнувато. — Можемо поїхати звідси разом. До мене. Обіцяю, більше твоїх планів на вечір я не порушу. Не загадуй. Ну, як нинішній вечір змінить твої плани на все життя?

— Навіть так?

— Хтозна. Але ж спробувати можна. Таке безумство...

Ось вона — іскорка цікавості.

— Мені подобається. Ти не такий, яким видався з першого погляду.

— Перше враження ніколи не буває правильним. То їдемо звідси?

Поки говорив, двері за спиною прочинилися. Кобзар напружився, та не спішив повертатися. Навпаки, сильніше притис до себе Мілену, вже знайшов її губи своїми. Торкнувся. Вона відповіла, бо бачила Свистуна в отворі та його реакцію.

Їй подобалося.

Завелася.

— Е, стоп! Якого... Твою... Вашу мать, Кобзар! Охрініли зовсім обоє!

4

Тепер Олег дозволив собі повернутися.

Неквапом, з виглядом хазяїна становища. Заступив собою Мілену, яка в цей момент облизала губи й для чогось підморгнула Дмитрові. А той, завмерши в проході, ще не міг остаточно оцінити побачене й впоратися з несподіваними емоціями.

— Тут хтось третій. Отже, зайвий, — мовив Кобзар спокійно. — І взагалі, колего, застебни калитку.

Штани Свистуна були застебнуті.

Але він машинально, як зробив би це будь-який чоловік, зиркнув униз, потягнувся до зіпера. Лапнувши себе спереду, пересвідчився: надурили. Мілена дзвінко реготнула. Кобзар розвів руками. Господар дому почервонів.

— Ну-ну. Десь узявся на мою голову. Виліз з-під землі буквально. Сто років тебе не бачив і ще стільки б не бачити, — Свистун стиснув кулаки, посунув на Кобзаря. — Вали звідси сам, козел. Зовсім вали. А з тобою, — глянув на білявку через плече, — у нас ще буде окрема розмова.

— Він має на тебе права? — запитав Олег, не повертаючись.

— Я його взагалі сьогодні бачу вдруге! — вигукнула Мілена. — А тебе — вперше! Дістали вже обидва!

Це не входило в новий план. Ось що значить імпровізація, коли нічого не продумано.

— Ти хочеш бути тут? — говорив до дівчини, не зводячи погляду зі Свистуна.

— Хоче! — гаркнув Дмитро.

— Тебе не спитали! — білявка виступила наперед. — Тепер точно нічого не хочу! Ви — двоє психів! Я не здивуюся, якщо все розіграли наперед! Придурки!

Мілена рішуче пішла на вихід.

— Стоп! — Свистун спробував її зупинити.

— Пусти! — крикнула вона. — Я кричатиму! Сусіди почують!

Кобзар став між ними.

— Брек! Мілено, ти бачила мою машину. Спускайся, чекай на мене там, біля неї. Я прийду зараз.

— Знайшов дурну! — огризнулася білявка. — Або даєте пройти, обоє, або я викликаю поліцію!

— Забула, сучко? Поліція тут! — Свистун ударив себе кулаком у груди.

— Ах, сучка? — Мілена тупнула ногою. — Швидше дурепа, бо повелася з таким! А ти, — кивок у бік Олега, — не кращий. Пустіть, сказала!

— Ніхто не тримає, — процідив Дмитро.

— Я знайду. Їдь спокійно, — сказав Кобзар.

— Загубіться ви обоє!

Білявці ніхто не завадив пройти. Вже в дверях вона повернулася, показала чоловікам середнього пальця, перед тим облизнувши його. А потім висловила все, що думає про них. Не добираючи слів.

— Ого! — вирвалося в Свистуна.

— Нічого собі, — підхопив Олег.

На якусь мить побачене й почуте навіть примирило обох. Та щойно Мілена пішла, траснувши вхідними дверима, вони знову втупилися один в одного, мов бійцівські пси перед сигналом хазяїв.

— Далі що? — глухо мовив Свистун. — Так і будемо стояти?

— Можемо випити. Не сратися ж через якусь телицю, хай і породисту.

Дмитро зробив два кроки назад, тепер уже змірявши Олега чіпким поглядом з ніг до голови.

— А ти ж не за тим прийшов, — він тверезів на очах, до нього поверталися логіка та здоровий глузд. — Я тебе справді ціле життя не бачив.

— Два роки.

— Півтора.

— Тринадцять місяців.

— Без різниці. Ти виліз з-під землі не просто так. Ти ж не випадково тут крутишся, біля мого будинку.

— Випадково.

— Мені не розказуй! — рявкнув Свистун. — Нічого не буває випадкового! Ти чекав! Ти в засідці сидів! Ти ж у нас ветеран війни, все у войнушки граєшся! Що тобі треба?

Він посунув на Кобзаря.

— Плащ, — сказав Олег.

— Який плащ? — Свистун зупинився.

— Твій. Якщо є при тобі ствол — тільки там. Давай сюди.

Дмитро перевів подих, голосно видихнув. Зараз він протверезів остаточно, і Кобзар зосередився: надалі треба уважно стежити, контролюючи кожен його рух. Але Свистун не спішив. Зміряв поглядом відстань між собою й плащем, демонстративно повернувся, ступив за барну стійку.

— Ти правий. Треба поговорити. Все непросто, я вгадав?

— Нічого ти не вгадав.

— Ти не сам мене шукав. Тебе хтось до мене прислав. Ти придумав, як не говорити зі мною при чужих. Тому розіграв усю цю виставу, аби дівиця захотіла піти сама. То як, правильно все?

Свистун узяв почату пляшку віскі.

— Тепер я кажу — ти слухаєш, — вицідив Олег. — Сьогодні твій вечір. Тобі пощастило. Коли б