Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

Втрати, розчарування, катастрофи... І все-таки одне для Холлі лишається незмінно істинним: якщо й тут вона обманеться, її життя остаточно втратить сенс. «Відповідь є лише одна,— каже вона оповідачеві,— нічого доброго тобі не випаде, як сам не будеш добрий. Добрий? Ні, я б краще сказала — чесний. Не перед законом чесний... а чесний перед самим собою. Можна бути ким завгодно, аби тільки не боягузом, не облудником, не продажною душею, не повією,— як на мене, то краще вже рак, ніж нечесне серце».

Неважко й тут піймати Холлі на дитячій наївності — їй так і не стало добре, хоча сама вона була добра. Але є в її заповітному «кодексі честі» й та негаласлива, справжня порядність, яка підтримувала Холлі в найтяжчі хвилини її життя. Мрійливість прирікала Холлі на становище жертви і не раз зв’язувала їй руки, коли треба було боротися за себе; а разом з тим тільки мрія, що не гасла і в тяжких життєвих випробуваннях, підносила Холлі над тим задушливим тісним світом, в якому вона мусила існувати.

Для самого Капоте ця суперечливість виявилася нерозв’язною, та вона й не може бути розв’язана за того антагонізму між індивідуальним і суспільним, який є нормою в буржуазному світі. Життя Холлі непоправно знівечене. Приреченість Холлі, виразно усвідомлювана письменником, стає для нього символом нездійсненності справді людських умов життя і взаємин між людьми. І тому повість, що спершу ніби світиться зсередини м’якими, трохи іронічними відтінками, на останніх сторінках набуває звучання драматичного, навіть безнадійного.

* * *

«Мені здається,— сказав Капоте в одному інтерв’ю після виходу „Сніданку у Тіффані“,— що сучасні црозаїки, особливо американці й французи, занадто суб’єктивні, що вони занадто поневолені тими демонами, які витають над їхніми власними головами... Якби потрібні були приклади, я не забув би й себе самого. В усякому разі, в моєму житті настала така мить, коли, як письменник, я відчув необхідність тікати із створеного мною світу. Я хотів замінити його об’єктивно існуючим світом повсякденного життя, яким ми всі живемо».

У літературі така «заміна» — процес надзвичайно складний, тривалий, і він далеко не завжди приводить до щасливого наслідку. Не треба дивуватися, що після «Сніданку у Тіффані» Капоте протягом семи років жодного разу не нагадав про себе читачам. Зате коли восени 1965 року журнал «Нью-Йоркер» почав публікацію його книжки «З холодним серцем», можна було вже з перших розділів сказати, що це нове явище не тільки для Капоте, але, очевидно, й для всієї американської літератури. Це була перша у США спроба в жанрі художньої документалістики, що дала згодом чимало цікавих книжок — згадаймо хоча б «Армії ночі» та «Майямі і облогу Чікаго» Нормана Мейлера.

Жанр своєї нової книжки Капоте визначив як «небелетристичний роман». У вечірньому випуску «Нью-Йорк таймс» від 15 листопада 1959 року письменник прочитав невелику замітку про загадкове вбивство у селищі Голкомбі, що загубилося серед ланів західного Канзасу. Без будь-яких очевидних мотивів була знищена вся сім’я заможного фермера Клаттера — чоловік, дружина і двоє дітей-підлітків. Через три дні Капоте був на місці подій і провів у Голкомбі та його околицях загалом близько трьох років. Ще чотири роки пішло на опрацювання зібраного ним величезного матеріалу — у книжці використано тільки четверту частину його. Зрештою цей досконало проаналізований матеріал вилився в один з найвикривальніших і найглибших творів американської літератури 60-х років.

Хто були ті люди, що вбили Клаттерів? Одного з них звали Дік Гікок, йому було 27 років, він працював механіком в авто-майстерні, водієм санітарної машини. Він хотів розбагатіти, мов у казці, хотів мати власне діло, хотів бути капіталістом. І лишалося тільки для початку дістати десять тисяч доларів — у будь-який спосіб, будь-якою ціною.

Тут випадок був порівняно простий і зрозумілий — буржуазне підприємництво за всіх часів грунтувалося на крові й аморальності. Значно складніше стояла справа з другим злочинцем, тридцятирічним Перрі Смітом, людиною без певних занять, без сім’ї, без постійної покрівлі над головою, людиною, яка, за визначенням Капоте після виходу книжки, «немовби виступила на сцену з моїх колишніх речей» і яка, очевидно, насамперед і зацікавила письменника в усій цій історії.

При знайомстві з цим персонажем у всіх складається подвійне враження. З одного боку, в Перрі відразу відчувається та сама мрійливість, вроджена лагідність вдачі, така знайома читачам «Лугової арфи» та «Сніданку у Тіффані». З другого — глибоко прихована гірка образа на світ, така ненависть до прожитого життя та підсвідома готовність поквитатися за перенесене приниження, що в Перрі вгадуються сформовані риси «вбивці від природи». Адже при всьому тому, що ідея нальоту на дім Клаттерів належала Гікоку, убивати їх почав Перрі — в нього у вирішальну хвилину виявилися міцніші нерви.

Коли з безлічі розрізнених деталей і відомостей виникає чітка картина злочину та його спонукальних мотивів, коли вимальовується психологічне підгрунтя подій, стає ясною і глибока різниця між Гікоком і Смітом, і водночас — їхня схожість у найголовнішому: у відсутності стримуючих моральних начал, у готовності вбивати невинних, чи то «забезпечуючи» собі, як Гікок, майбутнє процвітання, чи, як Сміт, помщаючись за своє невдале життя.

Тієї листопадової ночі у Голкомбі два начала, що вже давно існували в Перрі майже порізно — мрійливість і лагідність, з одного боку, та жорстокість і жадоба помсти — з другого — остаточно роз’єдналися. З першим же пострілом хвиля темної ненависті, що нею зрештою обернулись у Перрі мрійливість і непристосованість до життя, захлеснула його і перетворила на звіра.

Це було граничне відчуження людини від самої себе. Це був трагічний приклад того, як розтліває і знелюднює нестійку душу американська дійсність з її законами жорстокої боротьби за місце під сонцем, яких Перрі не хотів прийняти, але яким не вмів протистояти.

Твір Капоте ніколи не досяг би сили художнього узагальнення, коли б в основі його не лежала глибоко аргументована думка, що жертвами в справі Клаттерів були не тільки вбиті, а й ті, що вбивали. І Дік, і Перрі, кожен по своєму, виявилися жертвами американського соціального клімату, що розпалює в людині інстинкт збагачення, підриває моральні підвалини і, не задовольняючи природної людської потреби в щасті, стимулює інстинкти руйнування, насильства, помсти за зневажене чи просто нудне й одноманітне, ніби наперед запрограмоване, життя.

У фінальній сцені книжки на голкомбському кладовищі, з усіх боків оточеному ланами, слідчий Дьюї випадково зустрічається з найближчою подругою вбитої Ненсі Клаттер, студенткою Сьюзен Кідвелл, що приїхала