Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

на кілька днів до рідного містечка. З часу вбивства минуло майже п’ять років, про нього тепер рідко згадують. Життя йде своїм звичаєм; помер суддя, що виніс Гікоку і Сміту смертний вирок, а хлопець, з яким зустрічалася Ненсі, нещодавно одружився; та й сама Сьюзен дедалі рідше буває на могилі Клаттерів, ось і зараз їй треба поспішати: її чекає юнак, з яким у неї побачення... Спалах насильства немовби стихійно виник з потаємних глибин цього нічим не примітного спокійного побуту, виник і згас, безглуздо забравши з собою шість життів, на деякий час нагадавши людям — вони ж бо так швидко все забувають,— що життя завжди несе трагедію і трагедію цю не можна відвернути, бо трагічне — невід’ємна частина буття. І тільки чутливе, дуже уважне вухо може розрізнити в шелесті пшениці під вітром шість щораз тихших і тихших голосів...

* * *

Капоте пише повільно й важко, і не тільки тому, що його твори позначені відточеною майстерністю, якої нелегко досягти. Причина, очевидно, ще й в особливій творчій настроєності, яка, з’являючись, змушує Капоте роками просиджувати цілі дні над рукописом, а залишаючи письменника, прирікає його на тривалу бездіяльність. Капоте не належить до тих літераторів, чий закон — «жодного дня без рядка». Від часу виходу його «небелетристичного роману» він майже нічого не опублікував.

Лише у 1971 році з’явилися друком уривки з нового роману «Почуті молитви». Назву книжки запозичено з твору однієї іспанської черниці, що жила в XVI столітті: молитви почуті викликають куди більше сліз, аніж ті, яких не чує ніхто; та, може, саме наодинці з собою людина тільки й буває по-справжньому відверта? Герої нової книжки Капоте — а всі вони репрезентують американське «добре товариство» — волею письменника змушені залишатися сам на сам із своїм сумлінням. І тільки-но відкинуто маску добропорядності, що немовби приросла до людини й спонукав її не помічати — це ж бо так зручно! — яке велике розходження між її життям і вимогами справжньої етики та гуманності,— тільки-но це сталось, як виявляється, що в «доброму товаристві» — непрохідне нагромадження бруду, безчесності, користолюбства, святенництва, демагогії...

Дехто з читачів нової книжки Капоте впізнав себе в героях «Почутих молитов». Зчинився скандал. Капоте звинувачували в тому, що він порушив елементарні правила пристойності: використав одвертість своїх колишніх друзів для того, щоб з фактами в руках довести, як далеко зайшов процес девальвації моралі у сьогоденній Америці. Капоте відповів просто і з гідністю: «Я зробив те, що звелів мені обов’язок художника».

Але атмосфера скандалу, як видно, усе-таки негативно позначилася на літературній праці письменника: книжку й досі не завершено, і вона не вийшла у світ. Чи не повторюється не нова для Америки історія, коли під тиском буржуазної публіки та виразника її смаків — критики — письменник змушений замовкнути?

Олексій ЗВЄРЄВ

Лугова арфа.

Повість

Розділ перший

Коли ж бо я вперше почув про лугову арфу? Задовго до тієї осені, як ми оселилися в хатині на дереві,— мабуть, котроїсь попередньої осені, і, певна річ, сказала мені ці слова саме Доллі, бо хто ж би ще міг вигадати таке — лугова арфа.

Якщо ви підете з містечка дорогою, що веде від Церкви, то невдовзі побачите пагорб з білими, мов кістки, надгробками й поруділими від палючого сонця квітами: то баптистське кладовище. Там поховано всіх наших родичів, Телбоу та Фенвіків: моя мати лежить там поряд з батьком, а могили інших, щось із двадцять чи більше, розповзлися навколо них, наче коріння куща на кам’янистому схилі. Попід пагорбом розляглася лука, поросла гінкою індіанською травою, що кожної пори року змінює свої барви; побачили б ви її восени, десь наприкінці вересня, коли вона червоніє, як небо на обрії при заході сонця, коли по ній перебігають багряні хвилі, схожі на відсвіти вогню, а осінні вітри ворушать її всохле листя, і тоді чути щось ніби музику — багатоголосе зітхання арфи.

За лукою починається сутінь Річкового лісу. Отож, певне, одного з тих вересневих днів, коли ми бродили там, збираючи коріння, Доллі й сказала мені:

— Чуєш? То лугова арфа. Вона повсякчас розповідає про чиїсь життя. Вона знає про всіх людей, що лежать на тому пагорбі, про всіх, хто жив колись на світі; а як ми помрем, розповідатиме й про нас.

Коли померла моя мати, батько, що був роз’їзним торговельним агентом, відіслав мене жити до своїх незаміжніх двоюрідних сестер, Віріни та Доллі Телбоу. Доти мені не дозволяли бувати у їхньому домі. З якихось там причин, нікому до ладу не відомих, батько й Віріна не розмовляли одне з одним. Чи то він попрохав колись Віріну позичити йому грошей, а вона відмовила; чи, може, й позичила, а він не повернув. Та я певен, що вся та незлагода зайшла через гроші, бо ніщо інше не важило для них більше, особливо для Віріни — найбагатшої людини в містечку. Аптека-закусочна, крамниця готового одягу, бензозаправна станція, бакалійна торгівля, будинок контори — усе це належало їй, і, набуваючи цю власність, вона аж ніяк не стала легша на вдачу.

Так чи так, але тато казав, що ніколи більш не переступить її порога. А які страхіття він розповідав про сестер Телбоу! Одна з чуток, що їх він пустив по окрузі,— нібито Віріна гермафродитна, — не змовкла й досі, а всіх тих насмішок, якими він обсипав міс Доллі