Любава Олійник - Рея. Та, що дає НадІю, Любава Олійник

–Туччі, з тобою не посперечаєшся, – зітхнула я, не в силах утримати усмішку. – Яка ж мудра у мене напарниця, – театрально звела я руки догори, немов до величної богині Вести, зображуючи поклоніння.

–То кого ти пригледіла? – не вгамовувалася Тукція. – Хто тобі більше до вподоби: вдівець Гераклід чи красень Граціан? – очі подруги, мов іскри, спалахнули вогником завзяття. Якщо у неї був такий вираз, то усе – ти пропав.

–Мабуть більше до вподоби Гераклід, – відповіла я, не даючи своїм почуттям взяти верх, – він схожий на шляхетного аристократа, хоч і не такий приглядний, – промовила я, чесно розставляючи очевидні пріоритети.

–Тю! – фиркнула Тукція, закотивши очі. – Хоча, мені на краще, – відразу ж додала вона, посміхаючись, – Граціан атлетичніший і більше стежить за собою, хоч і не павич. Мені такі чоловіки до вподоби, – вона заплескала у долоні. – А те, що ти обереш не Граціана, робить тебе найкращою подругою, адже я тобі не суперниця. Моє обличчя просте поруч з твоїми витонченими рисами, – невинно всміхнулася вона.

–Припини, Туччі, – сказала я, відчуваючи певну ніяковість. – Ти красуня, ну хто тобі таке втовкмачив? – промовила я, намагаючись переконати її. – Ти також білявка, як на те пішло, і риси обличчя у тебе правильні. Чиста і доглянута шкіра, гарні виразні очі.

–І хто мені тут про красу торочить? – розсміялася Тукція. – Рея – лише ти можеш позмагатися красою з самими богинями Вестою, Юноною та Венерою. Ніжність, граційність, витонченість, наче зіткані з фарфору і золота, – з напускним пафосом промовила вона, притуливши руку до чола.

–Та хіба це так уже важливо? – відмахнулася я, намагаючись перевести розмову на іншу тему. – Я ніколи не приділяла надто багато уваги зовнішності, – промовила я без зайвої емоційності.

–Рея, тому що ми з тобою весталки і маємо магічні дари, – пояснила Тукція, наче очевидну річ. – Тому в наші майже тридцять ми збереглися як юні вісімнадцятирічні дівчата. Ти поглянь, які жінки до нас у храм приходять, – вона виразно скривилася. – Нещодавно розраджувала жіночку, так я думала, що їй під п’ятдесят, що вона вже бабця, а вона ще молодша від нас, – Тукція здивовано розвела руками.

– Так, Тукціє, – протягнула Рея, грайливо закотивши очі, – мені трохи шкода, що жіноча краса, як і пелюстки троянд, так швидко в’яне. Цікаво, скільки часу ми після завершення нашого служіння зберігатимемо нашу вроду?

– Як нашій богині Весті буде на те воля, – впевнено відповіла Тукція, гордо випрямивши спину. – Особисто я сподіваюся, що залишуся такою ж молодою і енергійною до сімдесяти п’яти, а тоді, можливо, дозволю собі трохи відпочити. А може й ні, – вона підморгнула, ніби заговорюючи на удачу.

– От хто б сумнівався, моя ти невгамовна, – хихикнула Рея, поплескавши подругу по плечу. – З тобою хоч зараз до самого пекла – не засумуєш.

Наш вечір, наповнений легкими розмовами, жартами та таємничими шепотами, плавно переходив у ніч, що обіцяла нові сни та магічні пригоди. І невдовзі, коли місяць вже піднімався високо в небі, наче срібна монета, що випала з кишені богів, ми направилися до теплої терми (сауни), де парувала вода, немов дихання дракона, яка лагідно нас очікувала. А далі, наші втомлені тіла обіцяли зануритися у мрійливі сни, що у передчутті свята вважалися майже чудодійними, де кожна з нас могла зустріти свого принца, або ж побачити віщий знак.

Рея

Тукція, моя подруга Туччі