Iryna Shashkova-Zhuravel - Ілюзії та Амбіції. Гувернантка, Iryna Shashkova-Zhuravel

— Швидкість реакції тренуй, бійцю! — сміючись, порадила тренерка.

— Та це я такий неуважний через ейфорію, що мене на роботу взяли, — потихеньку розгинаючись, намагався посміхатись Ярик.

Потім Тоня познайомила між собою молодих людей. Кіру представила як активну спортсменку та тренерку, а Ярика — як спеціаліста в галузі безпеки з досвідом роботи в державних установах.

Того ж дня бодигард-початківець завітав до кімнати охорони, поспілкувався з хлопцями, відповідальними за безпеку території, та склав уявлення про систему відеоспостереження маєтку. Ярослав добре знався на пристроях відеоспостереження і цікавився їхніми технічними характеристиками.

Розпочавши з понеділка роботу, наш герой відчув усю її складність — довелося безперервно аналізувати все, що відбувалося навколо, та постійно перебувати в готовності для блискавичної оцінки ситуації та миттєвих рішень. Загалом хлопець поводився досить професійно. На специфічний характер пана Анатолія, який постійно дозволяв собі нетактовні висловлювання та різноманітні підколи, Ярослав не зважав.

Прагнучи справити враження на Антоніну, Ярик приділяв посилену увагу своїй фізичній формі. І щоб вже остаточно викликати захоплення гувернантки, тілоохоронець намагався навчитись виконання складної вправи «сонечко» на турніку.

Одного прохолодного жовтневого ранку Ярик, бажаючи вразити Тоню своїми м’язами, замість звичного класичного костюма одягся у спортивний. Під час розмови з дівчиною на подвір’ї він помітив, що пан Анатолій недоброзичливо дивився на них з вікна кабінету, а потім за кілька хвилин спустився і заволав:

— Одягнись, нещастя! Зараз не травень, щоб у футболці розгулювати. Бракувало ще, щоб ти застудився та обхаркав мене в машині!

— Дякую за хвилювання, Анатолію Миколайовичу, я загартований, — приязно відповів тілоохоронець.

— Чому ж коли я помітив, що в кімнаті охорони обігрівач не вимикається, ти сказав, що мерзнеш, га? Як грітись моїм коштом, то замерзаєш, а як перед дівками хизуватися, то загартований. Орел кімнатний! — зневажливо глянувши на хлопця, пан Анатолій покрокував до просторого вольєра з двома німецькими вівчарками.

«От халепа. Як ганяли мене у школі, так і тут ганяють», — промайнула думка в Ярика.

Та хлопець швидко опанував себе і, накинувши спортивну кофту на плечі, продовжив весело спілкуватись з Антоніною:

— А ходімо хінкалі поїмо!

Молоді люди домовилися повечеряти разом у ресторані грузинської кухні неподалік від маєтку. Ярик дуже радів, що Тоня погодилася на зустріч, та згадалися слова відьми, що серце обраниці зайняте, і в пам’яті відтворилося недобре обличчя пана Анатолія у вікні.

«Гувернантка та її роботодавець мають романтичні стосунки й старанно це приховують. Майже класика», — ця думка хоч і засмутила Ярослава, та аж ніяк не змусила відступити.

— А чому ти змінила роботу в школі на посаду гувернантки? — поцікавився за вечерею хлопець.

— Усе дуже просто: більша зарплатня, яка дозволить з часом здійснити мою мрію — заснувати мінісадок для дітей, — поділилася планами Тоня.

— Анатолій має класний вигляд, як для його віку. Він тобі подобається? — наче побіжно запитав Ярослав.

Від неочікуваного повороту розмови Тоня ледь не вдавилась, але миттєво опанувала себе та спокійним тоном зазначила:

— На дурні запитання я не відповідаю. А якщо тобі цікаво, чи я вільна зараз — ні, я закохана. Звісно, не в тебе, тож не плекай ілюзій, — дівчина розставила крапки над «і».

— Знаєш, мене одна провидиця днями попереджала, що так і буде. Проте додала, що все змінюється. Ось я обираю вірити в це, — із загадковою посмішкою, дивлячись в очі супутниці, тихо відказав Ярик.

Будучи оптимістом, наш герой розглядав зустріч з Антоніною в неробочій атмосфері як прогрес у їхньому спілкуванні. Почуте не надто засмутило тілоохоронця, позаяк розмова з відьмою підготувала до цього.

Наступного ранку, вийшовши з паном Анатолієм на подвір’я, Ярослав помітив, як Богданчик з Тонею несуть миски з котячим кормом і водою до огорожі маєтку. Так вони підгодовували покинутого сусідами рудого кота, який по деревах перелазив на інший бік огорожі.

— Я вже бачив цього рудого на твоїй аплікації, Богдане, — підійшовши до котика, лагідно промовив Ярослав.

— Це бідолашний Василько, якого тато не дозволяє забрати до себе, — із сумом повідомив хлопчик.

— А чому він не згоден забрати в сім’ю Василька? — дивлячись на пухнастого симпатягу, щиро не розумів Ярик.

— Бо любить собак, а не котів, — невесело розвів руками Богданчик.

— А я, навпаки, обожнюю котів і дуже боюся великих собак, — зізналась гувернантка.

— Пам’ятаєш, Тоню, як Коржик бігав навколо тебе і гавкав? Добре, що тоді Кіра притримала його за ошийник, поки охоронці не відвели його у вольєр, — нагадав про пригоду з німецькою вівчаркою хлопчик.

— Чи пам’ятаю я це? Та в мене тоді серце ледь не зупинилося від переляку. Добре, що Кіра не розгубилася, — емоційно згадала Антоніна.

— Де ти там лазиш?! — почувся невдоволений вигук Анатолія Миколайовича.